Алла йшла по базару, як раптом зустріла свою колишню одногрупницю. – Ой, Марино, скільки років ми не бачились! Як ти поживаєш? – Привіт, Алло, а ти все така сама! Заміж вийшла? Алла пробурмотіла що ні, але Марина її не слухала. – Поїхали зі мною на море, мені напарниця потрібна! Одній їхати, сама розумієш, не весело! Алла дуже здивувалася, але обіцяла подумати… Вони обмінялися номерами телефонів і попрощалися. Алла вже й забула про ту зустріч, як раптом через тиждень пролунав дзвінок телефона

Алла йшла по базару, як раптом зустріла свою колишню одногрупницю.

-Ой, Марино, скільки років ми не бачились! Як ти поживаєш?

-Привіт, Алло, а ти все така сама! Заміж вийшла?

Алла пробурмотіла що ні, але Марина її не слухала.

-Поїхали зі мною на море, мені напарниця потрібна! Одній їхати, сама розумієш, не весело!

Алла дуже здивувалася такій пропозиції, але пообіцяла подумати…

Дівчата обмінялися номерами телефонів і попрощалися.

Алла вже й забула про ту зустріч, як раптом через тиждень пролунав дзвінок телефона. Це була Марина.

-Ну, ти з якого числа у відпустці? Тоді збирай валізу і вперед! Сьогодні беремо квитки.

Все швидко закрутилося. Квитки були куплені, речі зібрані, й Алла, залишивши на сусідку кішку та квіти, поїхала з Мариною на море.

Перші дні дівчата не могли відірватися від моря. Їхні плечі вкрила червона засмага, вони мазалися вечорами кефіром і вранці знову йшли купатися.

На четвертий день Марина сказала:

-Цей пляж ми оглянули, сьогодні йдемо на інший. Той, що від пансіонату для залізничників.

-Але мені і цей подобається, – почала було Алла, але Марина махнула рукою.

-Тут одні старі та молоді матусі з малюками, ступити нікуди, верески, крики.

Наступні дні подруги відпочивали на пляжі, де Марина явно приглядала собі кавалера. Проте молоді було мало.

Обійшовши весь пляж за два дні, Марина знову запропонувала “змінити локацію”.

-Тут одні парочки, а мужики всі одружені. Нам це не підходить.

-Може, повернемося на колишній пляж? – запропонувала Алла. – Мені там подобалося …

-Ми там були, – запротестувала Марина. – Я дізналася як можна пройти на інший пляж, щоправда, не пройти, а пролізти. У парканчику є щілина… Деякі проходять…

-Ну, ні, я не полізу, – категорично відкинула Алла пропозицію Марини. – Давай, нарешті, відпочивати. Залишилось тільки десять днів. Може, на концерт сходимо? Чи на екскурсію поїдемо?

-Ні, люба, це ти без мене.

Марина залишила Аллу на колишньому пляжі, і з цього дня почала їздити містом сама. Вона сиділа в якихось кафе, блукала парками і, нарешті, знайшла собі нового знайомого, з яким прогуляла два вечори, точніше, дві ночі, чим змусила Аллу чимало переживати.

Дівчина не спала, чекаючи на Марину. А та приходила під ранок і шепотіла, щоби не розбудити хазяйку квартири.

-Ти не уявляєш, який ввічливий Андрій. У нас із ним симпатія з першого погляду. Він працює в Києві, а сюди приїхав відпочивати тільки на тиждень… Шкода, мало часу.

Але Алла вже спала. Вона всю ніч стояла біля вікна, чекаючи Марину, яка стукатиме у двері, щоб дзвінком не будити сусідів та інших квартирантів.

Так пройшов ще один день відпочинку. Марина вся була у своєму романі, і йшла під вечір із сяючими очима. Фарбуючи губи перед дзеркалом, вона казала Аллі:

-Даремно ти, Алло, вдома як бабуся сидиш. Молодість не повернеш. Може, таки підеш з нами в ресторан?

Але Алла тільки махала руками. Вона читала перед сном книжку, і лягала спати, сподіваючись, що Марина повернеться під ранок без пригод.

Роман Марини тривав тільки три дні.

На четвертий вечір залицяльник не прийшов на побачення, зник. На п’ятий день він також не з’явився, і було зрозуміло, що він покинув Марину.

-Може, він і не Андрій зовсім… А ти повірила, – припустила Алла.

-Справа не в імені, – сумно відповіла Марина. – А в моїх розбитих надіях… Що поганого, якщо я повірила людині? А він…

-Ти ж не дурна дівчинка, щоб вірити. Тим паче на морі. Ці курортні романи… – почала Алла.

-Ой, ось тільки ти не починай. Не мама мені, щоб вчити, – сказала з досадою Марина.

-Я взагалі три ночі практично не спала, все слухала, коли ти повернешся… – заперечила Алла.

-Так і спала б. Хто просив тебе ще й не спати? Ти мені не нянька.

-Але я відчиняла тобі двері. І ти не казала, о котрій повернешся. І взагалі, я просто хвилювалася за тебе, – намагалася пояснити Алла.

-Ти хвилювалася? Чи заздрила? – уже зі сльозами на очах зухвало запитала Марина.

-Ну, знаєш… Це вже хамство, – Алла не вірила своїм вухам.

Алла встала і пішла сама на море. До від’їзду залишалося два дні. Весь цей час дівчата проводили час нарізно і не розмовляли.

Вони разом сіли у вагон, так само безмовно пройшла їхня дорога. Розлучаючись, на пероні, після поїздки, Марина з кислим виразом обличчя сказала:

-Не ображайся на мене. Тобі особисто я нічого поганого не зробила.

-Крім того, що нахамила, – поправила її Алла.

-Я звикла всім говорити в обличчя, що думаю, – Марина випростала спину і попросила:

-Сподіваюся, подробиці нашої поїздки залишаться між нами?

Алла з подивом глянула їй у вічі.

-А втім, мені начхати, що ти про мене думаєш, прощавай.

-Прощавай, – спокійно відповіла Алла. Вона йшла додому, а в голові крутилася думка:

-Ось, напевно, тому й подруг у мене немає. Це найгірше: ось так розчаровуватися в людині… А загалом, і не сталося нічого особливого. І їй урок, і мені наука. А у відпустку я тепер їздитиму тільки одна…

Але Алла помилилась. Наступного року вона вийшла заміж, і їздила тепер усюди зі своїм Олексієм. А потім і з дітьми на додачу.

Про Марину вона більше нічого не чула. Дивно, але та дівчина наче зникла.

Ні знайомі, ні одногрупники про неї нічого не знали.

Алла більше її ніколи не зустрічала, і вирішила, що Марина, швидше за все, виїхала з міста назавжди…

About the author