Алла поверталася з магазину. Біля під’їзду вона зустріла свою сусідку, жінки сіли на лавочку та розговорилися. Раптом до ніг Алли підкотився м’ячик. Нахилившись, вона підняла його, і побачила перед собою маленьку дівчинку. ЇЇ обличчя здалося Аллі знайомим. – Привіт, – усміхнулася Алла до дівчинки. – Ти моя мама? – раптом запитала дівчинка. Аллі стало не по собі. – Ні, – вона хитнула головою. І тут Алла зрозуміла, кого їй нагадала ця дівчинка.  – Цього не може бути, – тільки й подумала вона

Другий день йшов дощ. Алла вийшла з під’їзду і зупинилася біля дверей, щоб відчинити парасольку. Молодий чоловік, що проходив, з кількома повними пакетами в руках злегка зачепив її.

– Вибачте.

Алла придивилась.

– Петро?

– Не може бути! Алла? Яким вітром?

– Я живу тут. А ти що тут робиш?

– Я теж тут живу з недавнього часу.

– Серйозно? Оце так зустріч. Ти на якому поверсі?

– На дванадцятому. А ти?

– На п’ятнадцятому. Приходь якось на чай.

– Ага. Зазирну.

Після такої короткої розмови вони розійшлися.

У метушні днів про зустріч забулося. Якось, повертаючись із магазину, Алла зустріла на дитячому майданчику сусідку по поверху. Сидячи на лавці, вони розмовляли з нею на різні життєві теми, коли до ніг підкотився синьо-червоний м’ячик. Нахилившись, Алла підняла його. До неї підбігла дівчинка років чотирьох із великими зеленими очима. Обличчя її здалося Аллі знайомим.

Дівчинка уважно подивилася їй у вічі.

Алла посміхнулася:

-Привіт.

– Ти моя мама?

Відчувши, як мороз пройшов по шкірі, Алла хитнула головою:

– Ні.

Тут підійшла вже немолода жінка.

– Сонечко, підемо.

Вона взяла дівчинку за руку і вони пішли.

– У неї немає матері. Це нянька. Дівчинка живе з батьком, – сказала сусідка.

– Бідна дитина.

Алла протягом дня кілька разів згадувала питання дівчинки, і їй ставало не по собі.

У неділю, проходячи повз майданчик, вона побачила Петра. Він сидів на лавці і щось розглядав у телефоні.

– Привіт.

Підійшовши до нього, Алла сіла поряд.

– Чим зайнятий?

– Привіт. Та ось із донькою гуляю.

Алла почала придивлятися до дітей, намагаючись вгадати, яка з них його дочка.

Несподівано до неї підійшла та сама дівчинка і знову поставила те саме запитання:

– Ти моя мама?

– Ні, Катрусю. Я не твоя мама.

– Ти знаєш, як її звуть?

– Вона вже підходила з цим питанням до мене.

І тут Алла зрозуміла, кого їй нагадала дівчинка. Вона була схожа на Петра.

– Це твоя дочка?

– Так. Дивно. Вона давно такого не питала. Як пішла до дитячого садка, стала за іншими дітьми повторювати. Наприкінці дня я ходив забрати її, а вона то до однієї мами підходила з цим питанням, то до іншої. Довго пояснював, що мама поїхала. Зрозуміла і перестала питати. Тепер знову.

– А де ж її мама?

Петро почистив дочці долоньки від піску і промовчав.

Після закінчення інституту Петро хотів піти працювати за фахом. Але батько, власник невеликої будівельної компанії, почав казати, щоб він пішов працювати до нього. Не бажаючи засмучувати його, Петро зробив, як хотів батько, з надією, що з часом він зможе зайнятися тим, що йому до вподоби.

На новорічному корпоративі він познайомився з Віолеттою, дівчиною яскравою та помітною. Він зголосився відвезти її додому. Після бурхливої ​​ночі вони прокинулися вранці в одному ліжку. Він сам і не зрозумів, як така обкрутила його. За кілька днів дівчина переїхала до нього. Але не надовго.

Віолетта була дівчиною нецікавою, з вузьким світоглядом. Після роботи вона вечорами висіла на телефоні, обговорюючи з подругами косметичні процедури та свої нескінченні покупки.

Петру зовсім не було про що з нею говорити. Як тільки він запропонував їй розлучитися, Віолетта почала плакати. Просила його ще раз спробувати побудувати свої стосунки. Петро не виніс її сліз і поступився. Через місяць вони таки розлучилися. Минув якийсь час, і дівчина зовсім пішла з його поля зору. Він був навіть радий цьому.

Минув майже рік. У цей час батько потрапив до швидкої, занедужав. Все лягло на плечі Петра. Він мотався між палатою та компанією. Крім того, треба було підтримувати матір, яка сиділа поруч із батьком і доглядала його.

Якось він випадково зустрів подругу Віолетти. Вона повідомила йому новину, від якої Петро застиг. Виявляється, Віолетта народила від нього дочку і одразу відмовилася від неї.

Дізнавшись про цю новину, Петро вирушив у це місто і, використовуючи численні зв’язки батька, знайшов дочку і привіз до себе.

Дружина друга рекомендувала йому гарну няню, яка допомогла виростити двох її дочок.

Ось таку розповідь почула Алла.

За кілька днів увечері хтось подзвонив у двері. Відкривши Алла побачила Петра. З-за його ніг визирнула Катруся.

– Ми прийшли на чай.

Дівчинка тримала білого зайця. У Петра в руках була коробка з тістечками.

Весь вечір Катруся не відходила від Алли. Сиділа поруч із нею, іноді брала її руку і не відпускала. До батька вона наближалася.

– Алла, а твоя сім’я?

– Все було, Петре. Тільки з дитиною не поспішали, про що не раз потім пошкодувала. Віктор повертався після риболовлі з друзями, і сталася біда. Віктора та його друг не стало.

Потім стали в згадувати студентські роки, викладачів та своїх однокурсників.

З цього дня Петро та Алла стали бачитися частіше. Відносини їх ставали вже більш чим дружні. Іноді вона забирала дівчинку з садка та гуляла з нею. Катруся потихеньку звикала до тітки Алли і сумувала за нею, якщо довго не бачила.

Якось Алла зустріла Петра біля під’їзду. Він сказав, що перебуває на лікарняному. Катруся занедужала.

Увечері Алла спекла свої улюблені булочки з корицею і, поклавши кілька штук на тарілку, вирушила до сусідів.

Катруся сиділа на дивані в оточенні своїх іграшок і дивилася на телевізор мультфільм.

Молоді люди попили вдвох чай на кухні. Несподівано Петро взяв руку Алли та запропонував їй переїхати до нього.

– Ти робиш мені пропозицію?

Алла засміялася, хоч усередині все зупинилося. В душі вона вже думала про те, що хотіла б бути поруч із Петром та його донькою.

Чоловік встав і вийшов із кухні зі словами:

– Зараз.

За хвилину він увійшов. На шиї з’явився метелик. Вставши на одне коліно, Петро простяг їй штучну червону троянду і сказав:

– Аллочка, виходь за мене заміж. Обіцяю кохати тебе все життя.

На зеленому листочку троянди висіло кільце.

Алла ахнула.

– Вибач. До футляра дісталася Катруся. У нього вже плачевний вигляд. Думав, новий куплю і потім… Ти згодна?

– Петю, це так несподівано. Мені треба подумати.

– Добре. Я почекаю. Май на увазі, що твоя троянда чекає на тебе, – Петро посміхнувся.

Тут увійшла Катруся. Вона залізла на коліна і притулилася до неї. Алла обійняла дівчинку. Так вони й сиділи з нею якийсь час.

Помітивши, що дівчинка заснула, Алла віднесла її до дитячої. Поклавши дитину на ліжко, зібралася йти. Побажавши добраніч, вона вже відчиняла двері, як раптом обидва почули тупіт дитячих ніжок і вигуки:

– Не йди!

Дівчинка підбігла і уткнулася Аллі в коліна. Вона хотіла взяти Катрусю на руки та заспокоїти її.

Піднявши заплакане обличчя, дівчинка сказала:

– Мамо, не йди!

About the author