– До вас якась жінка, – сказала секретарка Валерію. – Вона каже, у неї щось термінове. Двері кабінету раптом відчинилися і зайшла вона. Ця жінка. – Заберіть це! – вона раптом дістала конверт і кинула його на стіл. – Хто ви? Я вас знаю? Ми зустрічались? – здивувався Валерій. Незнайомка дивилася на нього з усмішкою. – Не впізнаєш? Стільки років пройшло. Батько мені все розповів! – сказала вона. – О, Боже! Невже це ти?! – Валерій не вірив своїм очам

Валерій Іванович вийшов з роботи на вулицю. Жарко, втомився.

Валерій Іванович вдихнув вечірнє міське повітря.

-Осінню вже пахне, – подумав він.

Чоловік пішов у напрямку набережної, згадуючи минулий вечір.

Ось і шістдесят… Все пройшло добре, а на душі неспокійно.

Любочка кликала до себе, каже чоловік у відрядженні.

Така ніжна, гарна і… чужа.

-Дивно, адже я раніше так не думав, скільки їх у мене було? Молоді, гарні, а зараз згадую – всі на одне обличчя.

Мені подобалося не мати зобов’язань. Ось робота мене завжди тримала при собі, як строга дружина. А жінки… Хоча…

Валерій Іванович не дійшов до набережної. Їхав трамвай, і йому раптом захотілося на ньому покататися.

Трамвай дзенькнув перед зупинкою і викликав глибоко заховані в його пам’яті спогади.

Валерій Іванович скочив на трамвайну підніжку, раптом відчув себе молодшим років на… тридцять п’ять. Ні, тридцять шість, так, так, саме тоді все це й було.

Вона була, одна жінка, єдина та неповторна. Її обличчя він пам’ятав, хоча… Риси були розмиті часом.

Свіжа, молода, ніжна. Її звали Юлія. Вони були шалено закохані, він хотів одружитися з нею.

Але… Її батько зустрівся з ним потай від дочки, і сказав, що він має залишити її. Його дочка вийде заміж за іншого. Вона не для нього.

Батько Юлії поклав йому в кишеню сорочки конверт, поплескавши Валерія по плечу:

-Якщо хочеш не втратити все, будь розумником. Вона і без тебе буде щасливою, я добре знаю свою дочку. Ти для неї так, розвага. Вона тебе залишить, і ти залишишся ні з чим…

У конверті лежала пачка грошей. Валерій щойно отримав призначення на нову посаду. Він не хотів втрачати роботу і ламати своє життя.

-Я винний перед усіма. Я ламав долі, не думаючи ні про кого. Яке я мав право так чинити? Дивно чому раніше я не думав про це? Тепер уже нічого не змінити!

Валерій Іванович намацав у кишені подарунковий конверт.

Директор до ювілею дав велику премію. В голові його раптом виникла шалена думка.

Якщо він зараз позбавиться цього конверта, він хоч щось виправить.

Відкупиться, заплатить за свої гріхи…

В той момент Валерію Івановичу здалося, що це єдине вірне рішення.

Він озирнувся. Трамвай був майже порожній. На задньому сидінні обіймалися закохані. Попереду сидів старий дідусь і дрімав. Біля вікна втомлена жінка, почувши телефонний дзвінок, ледве знайшла мобільний в сумці.

Відвернулася до вікна і почала тихо розмовляти. Її сумка була відкрита і Валерій Іванович, довго не роздумуючи, поклав конверт із премією в її сумку і вийшов на наступній зупинці.

Йому стало так легко, наче він скинув років із тридцять.

Рання осінь, ще тепло, з літніх відкритих кафе чути тиху музику.

Перший раз у житті Валерій Іванович пошкодував, що вдома на нього ніхто не чекає. Ну що скажеш – сам винен!

Рано-вранці Валерій Іванович, як завжди у свіжій сорочці, чисто поголений, пахнучий ледве відчутним дорогим парфумом увійшов до свого кабінету. Справ було багато. Але якесь неясне передчуття заважало йому зосередитись.

-Старію. Все одне й те саме, і нічого нового. Як так вийшло, що все стало ніяким?

-Валерію Івановичу, до вас якась жінка. Без запису, – секретарка Віра принесла каву і доповіла. – Вона каже, у неї щось термінове.

-Яка ще жінка? Віра, ви що? Через десять хвилин нарада!

Але двері кабінету відчинилися, і вона увійшла. Ця жінка. Він упізнав її, то була вона, та, з тролейбуса…

-Заберіть це, – вона раптом дістала конверт і кинула його на стіл.

-Як ви знайшли мене? – здивувався Валерій Іванович. І вдивившись у її риси обличчя, що здалися йому раптом знайомими, додав:

-Хто ви? Я вас знаю? Ми зустрічались?

Вона дивилася на нього з усмішкою:

-Не впізнаєш? Ти вирішив відкупитись, через стільки років? З чого раптом? Совість взяла, чи що? Я тебе викреслила з пам’яті, ти пішов за гроші, батько мені все розповів.

-Юля?! – Валерій Іванович не вірив своїм очам. – О, Боже, Юля, невже це ти?

Ну так! Як же він не впізнав її одразу? Юля. Єдина жінка, яку він пам’ятав. Ці сині очі, ця посмішка, яка зачаровувала його. Він поклав конверт у сумку Юлії! Приголомшливо!

-На твоєму конверті було написано зі зворотного боку прізвище та імʼя. Неважко було здогадатися.

-Валерію Івановичу, нарада уже починається, – нагадала Віра.

-Та ну її ту нараду, мені нічого не потрібно крім неї… – думав чоловік.

-Батько сказав, що дав тобі грошей, і ти погодився. Як ти міг? – Юлія встала, посунула конверт ближче до Валерія Івановича. – Забирай свої гроші… Нам від тебе нічого не потрібно.

Вона пішла, залишивши його в сум’ятті.

І він почав шукати все, що можна дізнатися про неї…

-Є син, Іван… Валерійович??? Рік народження, дата… Та ну, як же так? Невже це мій син? Це неймовірно!

Валерій Іванович сидів у кабінеті і все його життя прокручувалися перед очима.

-Ні, ще не все втрачено. Адже не випадково я зустрів її у тролейбусі. У мене є син, я і не думав про це. Вона не прийме мене, не повірить, я її знаю. Але тепер я зрозумів, що вона найголовніше. І в мене тепер є сенс життя…

Зрештою ж кажуть, що грішник, який розкаявся, кращий за сто праведників! Залишається тільки переконати в цьому Юлію і вимолити її прощення. І у мене є на це ще достатньо часу…

…Юлія впустила у своє життя Валерія лише через п’ять років. Син прийняв його, адже Валерій нічого не знав про його народження.

Внучка була в захваті від того, що в неї виявляється є дідусь! Валерій звільнився з роботи на пенсію і вперше в житті зрозумів, що він щасливий…

Чи мав він право на це? Хто знає, не нам це вирішувати…

About the author