Другий чоловік Олени – Олег, для дітей був найкращий! Він з ними й гуляв, і уроки перевіряв. З ним було весело. Але це не подобалося Олені. Їй уваги мало, бачте! І дуже швидко з’явився третій тато – Максим. Максима не цікавило нічого. На роботу він ходив неохоче. Решту часу він проводив на дивані і дивився футбол. Біля нього метушилася Олена. Супчик, котлетки, пінне, чипси, все, що милий забажає! Все до дивана, та до телевізора. Діти не розуміли, як таке може відбуватися

У сім’ї було двоє дітей, Марина й Микола. Близнюки.

Кого найбільше любила мама? Миколу? Ні. Мама любила тата…

Спочатку одного – їхнього рідного тата. Але вони розлучилися. Він поїхав і більше ніколи не з’являвся, хоч аліменти надсилав завжди.

Потім вона вийшла заміж за іншого і сказала називати його татом.

Потім був третій тато. Діти вже підросли і називати його татом не хотіли, а мати казала.

Перший тато Іван на них уваги не звертав зовсім. Народила для себе, Оленко, мовляв, то й займайся сама!

А чоловікові треба уваги приділяти багато. Чоловік повернувся з роботи – стіл повинен бути накритий, все найкраще йому!

Дітей, щоб не чути було. Ходити треба біля Івана поки не засне. Всі його забаганки виконувати.

Він же ж голова сім’ї! А дітьми, чи раніше, чи аж потім займайся!

Так вважав перший чоловік Олени.

Другий її чоловік Олег, для дітей був найкращий. Він з ними і гуляв, і уроки перевіряв, навіть міг посваритись за погані оцінки.

Але хвалив він їх частіше. З ним було весело. Але це все не подобалося їхній мамі. Їй уваги мало, бачте. Та й татом він їх не просив себе називати, а дядьком Олегом.

Іноді вони самі називали його тато Олег. Він хотів ще одну дитину, свою, але Олена йому відмовила.

А потім вони і зовсім розлучилися…

Дуже швидко з’явився третій тато, Максим.

-Ось ваш тато.

-Мамо, це не тато. Це просто дядько. Твій новий чоловік, – сказала вже п’ятнадцятирічна Марина.

-Я сказала, що він тато. Він хоче, щоб ви так його називали.

-Може, це ти так хочеш?

-Так. Я так хочу.

-Я його ніяк не називатиму. Стільки тат не буває.

-Я теж, – підтримав Миколка.

Третій чоловік взагалі був ніякий. Його не цікавило нічого. На роботу він йшов неохоче. Просто треба працювати.

Решту часу він проводив на дивані і дивився футбол. Біля нього метушилася дружина. Супчик, котлетки, пінне, чипси, все, що милий забажає.

Все до дивана та до телевізора. Він навіть на кухню рідко заходив. А навіщо?

Все готове, все під ніс принесуть та приберуть.

Він і так втомився на роботі. Дітей він просто не помічав. Навіть не зрозуміло, навіщо мама просила його називати татом. Він дуже нагадував дітям їхнього справжнього батька.

Чому мати знаходила собі таких дивних чоловіків, діти не розуміли. І де вона їх брала. Добре, що вони були тихі.

Бувають й інші, які сваряться. Їм у цьому сенсі навіть пощастило. Бо в сусідки чоловік виставив її надвір.

Із третім чоловіком мама розлучилася, коли дітям було по 17 та 18 років. Майже дорослі. Виною розлучення виявився зламаний телевізор, бо грошей на новий не було.

Мама навіть трохи поплакала. Було б про що…

Весь цей час мама на дітей звертала увагу мало. Добре що годувала та одягала. Ні ласки, ні слова доброго. Проте між собою діти були дружні. Та й вчилися добре. Як другий тато Олег їх навчив, так і робили.

Кожен навчається для себе. Діти вже навчалися в інституті, коли мати знайшла собі наступного чоловіка. Марина та Микола вирішили переїхати від неї. Мама була тільки рада.

Знайшли собі роботу. Працювали та навчалися. Потім сім’ї свої створили. Діти народились.

З матір’ю намагалися якось спілкуватися, може, хоч на онуків увагу зверне. Але ні. У неї знову кохання, які онуки. Їй є перед ким бігати. Черговий маленький, щупленький чоловічок, який дуже любить, щоб за ним доглядали. Чистенький такий, манірний. Навіщо ж онуки…

Ніяк Олену вже не виправиш. Спілкуватися із нею діти перестали майже зовсім. День народження, новий рік. Вони їй подарунки, а вона онукам нічого. Перестали дарувати подарунки. А вона навіть не помітила. Вона має кому дарувати, а їй нічого не треба.

Дітям прикро. Але нічого не виправити. Знайшли справжнього тата, спілкування хотіли. А вони йому не потрібні. Так і казав. Навіть про онуків слухати не схотів.

Дядька Олега випадково зустріли. Поговорили, він порадів їхнім успіхам, у кафе запросив. Посиділи, посміялися.

Чужа людина, а приємно зустрітись. Телефонами обмінялися. Іноді бачаться. Він живе один. Своїх дітей так і немає, а їхнім дітям радий, як своїм онукам.

Хоч одна рідна людина з дитинства – дядько Олег. А може, тато Олег?

About the author