Ігор підходив до під’їзду, як раптом його гукнула сусідка. – Ігорю, як добре, що я тебе зустріла! – радісно вигукнула Тамара Георгіївна. – Ти не довезеш мене до поліклініки завтра? Мені на восьму треба. А ти все одно на роботу їдеш. – Добре, – погодився Ігор. Вранці о сьомій тридцять Тамара Георгіївна вже стояла біля машини. Усю дорогу рот у неї не закривався. – Добре, що їхати тільки десять хвилин, – подумав чоловік. Наступного дня Ігор вийшов з підʼїзду о тій самій годині. Він глянув на свою машину й очі вирячив від здивування

Ігор підходив до під’їзду, як раптом його гукнула сусідка.

-Ігорю, як добре, що я тебе зустріла! – радісно вигукнула Тамара Георгіївна. – Ти не довезеш мене до поліклініки завтра? Мені о восьмій години треба бути там, а ти все одно на роботу їдеш, довіз би мене.

-Добре, довезу, – погодився Ігор. – Підходьте завтра до моєї машини вранці, о пів на восьму.

Ігор цінував час і слово, тому ніколи не спізнювався, а обіцянки він завжди виконував.

Вранці о сьомій тридцять Тамара Георгіївна вже стояла біля машини.

Усю дорогу рот у неї не закривався. Вона говорила, говорила.

Ігор ніколи б не міг і подумати, що в неї стільки родичів, друзів та знайомих, а життя важке, як не крути.

  • Добре, що до поліклініки їхати тільки десять хвилин… – подумав чоловік.

Наступного дня Ігор вийшов з підʼїзду в тій самій годині. Він глянув на машину й очі вирячив від здивування.

Тамара Георгіївна стояла біля його машини! Побачивши його, вона сказала:

-Ігорчику, довези мене до поліклініки, все одно ж на роботу їдеш!

Ігорю не сподобалося, що вона навіть не спитала, чи зможе він її відвезти.

До того ж навіть і не попросила, а одразу закомандувала. Але Тамара Георгіївна так жалісно на нього дивилася жалісно, що він тільки й сказав:

-Сідайте.

Усю дорогу Тамара Георгіївна розповідала йому про свої негаразди. Ігор навіть не підозрював, що вона така слаба жінка.

Виходячи з його машини, Тамара Георгіївна сказала:

-Дякую Ігорю! Завтра о сьомій тридцять я буду біля твоєї машини!

Ось як! Виявляється тепер стало його обов’язком возити її вранці у поліклініку. Ігоря такий розклад не влаштовував, і він сказав:

-Завтра я не зможу вас відвезти.

-Як не зможеш? – вигукнула Тамара Георгіївна. – Я ж на тебе розраховувала!

-Ну, це ви даремно, Тамара Георгіївно, – похитав головою Ігор. – Розраховувати потрібно тільки на себе, я вам не перевізник. Та й громадський транспорт добре ходить.

-Що ти, Ігорю! – замахала руками Тамара Георгіївна. – Який громадський транспорт! Там гроші треба платити! А ти знаєш, яка у мене маленька пенсія?

-А син чому вас не возить? – спитав Ігор. Він знав, що Тамара Георгіївна має сина, у якого є машина.

-Та він спить так рано, – незворушно відповіла Тамара Георгіївни. – Шкода його будити.

-Ааа, ось воно що, – здивувався Ігор. – Спить, отже, будити шкода. Розбалували ви його.

-А це не тобі вирішувати! – розізлилась Тамара Георгіївна. – Я сама знаю, як сина виховувати! Він розумний хлопчик, просто йому в житті не щастить!

В Ігоря було бажання виставити її зі своєї машини за такий тон, але він тільки сказав їй сталевим голосом:

-До побачення, Тамара Георгіївна. Це була ваша остання подорож у цій машині.

Тамара Георгіївна, виходячи з машини, скривджено сказала:

-На вигляд така порядна людина! А виявився он ким!

-Ну, не виходить бути добрим, – сказав їй Ігор і полегшено зітхнув.

Більше він точно її возити не буде…

About the author