Ігор подзвонив за оголошенням і у вихідні вони з сином Іванком поїхали за місто. – Тату, а який він? – усю дорогу питав Іванко. – Він тобі подобається? А він мене слухатиметься? – Синку, ну я ж тобі фото показував, він милий, пухкенький такий. Добрий. Не відволікай мене, бачиш машин багато. Вихідний, а затори он які. Ми вже й так запізнюємося. Раптом Іванко взяв батька за руку. – Тату, стій, там хтось є! Стій, тату! Ігор різко загальмував. Вони вийшли з машини. Ігор глянув на траву, що на узбіччі й ахнув

-Ні і ще раз ні! Я проти. Жили ми чудово без собаки і проживемо ще сто років без неї!

-Не проживемо, ні, не проживемо, – Іванко вже аж плакав. – Ви ж обіцяли. А обіцянки треба виконувати. Сказали якщо без трійок, я старався, а тепер…

-Синку, не плач, ну! Ти ж мужик, дорослий уже – втішав його тато.

-Ні, я не дорослий. Не хочу бути дорослим, вони погані, ошуканці. – Іванко закрив вуха долоньками і відвернувся до вікна.

-Юлю, ну ти не права, – Ігор зайшов на кухню, де дружина готувала обід. – Ми ж обіцяли, якщо добре закінчить рік, то собачку купимо. Він же старався.

-Ігоре, Іванко для себе вчиться, а не заради подарунків! І взагалі, хто з собакою гулятиме? Іванко ще дитина, сьогодні він хоче, а завтра не хоче. Мені і без цього клопоту вистачає.

-Юлю, а навіщо тоді ми обіцяли? Чи ти не вірила, що він без трійок закінчить рік і, не подумавши, пообіцяла? Він же ж так старався, це йому непросто далося. Він нам вірити більше не буде.

-Так! – Юля зі стукотом поставила сковорідку. – І ти теж? А що ти пропонуєш? Він ниє, а нам повестись?

Увечері вони обирали породу цуценя – мама після довгих умовлянь таки погодилась. З умовою – тільки невеликого і тільки породистого собачку.

Ігор зателефонував за оголошенням і у вихідні вони з Іванком поїхали по цуценя за місто.

-Тату, а який він цей мопс? – усю дорогу питав Іванко. – Він тобі подобається? А він мене слухатиметься?

-Синку, ну я ж тобі фото показував, він милий, пухкенький такий. Добрий. Не відволікай мене, бачиш машин багато. Вихідний, а затори он які. Ми вже й так запізнюємося.

-Пухкенький? – недовірливо повторював Іванко. – А він бігає добре, так тату? А м’ячик у зубах носити вміє? Вміє, ну скажи?

І раптом взяв Ігоря за руку, тато, стій, стій, там хтось є. Стій, тату!

Ігор різко загальмував.

-Іванко, ну хіба так можна? Я ж тобі казав, не можна мене відволікати. Ну, що трапилося?

Вони вийшли з машини й пройшли кілька метрів назад.

Ігор глянув у траву на узбіччі й ахнув.

У траві сиділо цуценя. Худеньке, кудлате і брудне, з веселими шоколадними очима.

-Тату, дивись, який він милий! Він мені посміхається, він мене впізнав! Давай його візьмемо, ну яка вам різниця який він. За цього навіть платити не треба. А він мені дуже подобається. Ой, він до мене підійшов!

Іванко сів навпочіпки і радісно гладив обома руками цуценятко, що підбігло і крутило хвостиком.

-Скажи, ми візьмемо його, га? Я не хочу іншого, тату!

Ігор дивився на захоплення сина, на його благаючі очі, і не знав, що й робити. І тут зателефонували від власниці мопса:

-Ви вибачте, тут раніше вас приїхали, ми на вас чекали, чекали. Одним словом забрали цуценя. Можу дати координати іншої власниці, це поряд. Такі ж цуценята. Вже не треба? Ну, вибачте, ви довго їхали, а нам продати треба було…

-Дякую, ми самі винні, нічого страшного, – Ігор поклав телефон у кишеню і рішуче взяв цуценя на руки. – Ну що, друже? Як то кажуть, ти витягнув щасливий білет. І звідки ти тут узявся?

Правда дістанеться нам за тебе від нашої мами, ох і дістанеться! Чуєш? Цуценя відкрило маленьку рожеву пащу, повернуло вухату кудлату голову на бік, і раптом лизнуло Ігоря в ніс.

-Ну і хитрун, – Ігор розсміявся, посадив песика в сумку і дав її Іванку.

-Тримай. Навіть і не уявляю, що зараз буде!

Юля відчинила двері:

-Привезли таки? Ну, показуйте. Що це у вас такий дивний вигляд? Іванко відкрив сумку, цуценя вилізло, гавкнуло, присіло і тут же напустило калюжку.

-Ігоре, хто це? Ти зовсім, чи що? Думаєш, я повірю, що це мопс? Де ви взагалі взяли цього кудлатого? Безумство якесь!

-Я ж тобі казав, – Ігор глянув на Іванка і знизав плечима.

Але цуценя ніби зрозуміло, що все це про нього сказано, значить йому й розбиратися. Воно постояло, глянуло на Ігоря з Іванком. Потім на Юлю, і побігло за нею.

-Стій, ти куди, ти їй не сподобався, – тихо і засмучено сказав Іванко.

Але маленький песик знав, що робить. Він забіг на кухню за Юлею, сміливо підійшов і раптом… Став перед нею на задні лапки.

Передні склав, наче зайчик. І зробив таку розчулену мордочку. Шоколадні очі його блищали, наче говорили – ти така добра і мила.

Подивися, я хороший, я слухатимусь, будь ласка, не виганяйте мене!

-У нього навіть вушка стоять, може він породистий,

-І шерсть в нього гарна, подивися, – це непомітно підійшли Іванко й тато.

Почувши їх, цуценя гавкнуло – так, я такий!

Усі подивилися на Юлю. І вона не витримала:

-Ну так, звичайно, точно породистий! Так, слухайте мене, Ігоре, Іванко, калюжу швидко витріть, собачку викупайте, руки мийте і ходіть обідати!

Песик ніби зрозумів і весело закрутився навколо Іванка, потім підбіг до Юлі і лизнув її в ногу.

-Мамо, він все розуміє, бачиш? Він дуже розумний, – захоплено крикнув Іванко.

Тепер він був точно впевнений, у нього найкращі мама й тато на світі. А ще в нього тепер є друг. І нехай він не якийсь там породистий мопс. Ну і що. Він найкращий!

Юля налила суп у тарілки, нарізала хліба. Цуценяті налила в миску трохи бульйону і поклала шматочки м’яса – їж, мовляв, малюк.

Песик віддано подивився на Юлю вдячними шоколадними очима.

Підійшов до миски і став акуратно їсти. Він уже полюбив і цю добру господиню. І людину, яка взяла його на руки і привезла в цей теплий будинок, у якому так смачно чимось пахло…

Але найбільше йому сподобалася маленька людина.

Вони бігатимуть і гратимуться разом, дружитимуть усе життя. І нехай тільки хоч хтось спробує його образити.

Песик наївся, ліг, поклав голову на лапки і заплющив очі. Як же добре – він удома…

…Ми обираємо друзів не випадково. Ми зустрічаємо тих, хто призначений саме нам. Головне не пройти повз…

About the author