Ірина сиділа на кухні, підперла голову двома руками і про щось думала. – Мамо, ти про що задумалася? – запитала у жінки її дочка Віка. – Думаю про життя, про що мені ще думати? – відповіла літня жінка. – Як там Володя поживає? Віка сумно опустила голову вниз. – У Володі з’явилася жінка на стороні, – раптом сказала донька. Ірина Валеріївна важко зітхнула. – Значить все повторюється, – тихо сказала Ірина. – Мамо, ти про що? – сказала Віка, нічого не розуміючи і здивовано дивилася на маму

Чим більше часу минало, тим більше Ірина Валеріївна переконувалась у тому, що на кожного в житті чекає відплата за його вчинки. Рано чи пізно обов’язково трапиться щось таке, що нагадає про власні погані вчинки у минулому.

Явним прикладом цього став її чоловік. Все життя він зраджував своїй дружині, під старість років Анатолій Івнович важко занедужав, а пізніше Ірина Валеріївна, яка багато років закривала очі на зради чоловіка, зрозуміла, що це й була та сама відплата за його вчинки, яка спіткала її чоловіка в той час, коли він був готовий спокійно доживати решту своїх днів поряд із дружиною, заспокоївшись і зберігаючи їй вірність, що похитнулася.

Кожен платив за свої вчинки по-різному. Ірина Валеріївна теж робила погані вчинки, але розплатитися за них поки що не встигла. До своїх сімдесяти п’яти років жінка, яка розуміла всю циклічність і справедливість життя, чекала, коли вона отримає по заслугах за те, що зробила в молодості.

– Мамо, ти про що задумалася? – Запитала у Ірини Валеріївни її дочка Віка. Вона приїжджала до матері кожні вихідні, привозила продукти та робила у квартирі Ірини Валеріївни генеральне прибирання.

– Думаю про життя, про що мені ще думати? – у відповідь запитала літня жінка. – Як там Володя поживає?

– З Володею все добре, – якось дивно відповіла Віка, і мама напружено придивилася до дочки.

– Ти так кажеш, ніби насправді все з точністю навпаки, – сказала Ірина Валеріївна.

– А все і є з точністю навпаки, – спокійно відповіла Віка, – просто у Володі з’явилася жінка на стороні, от і все.

– І він сам тобі про це сказав? – Поцікавилася мама.

– Ні, мені про це сказала його колега. Просто мій чоловік закрутив роман із молоденькою дівчинкою, яка проходить практику в їхньому колективі. Кілька разів водив у ресторан, на корпоративі її обнімав при всіх, не соромлячись.

Ірина Валеріївна мовчала. Історія один на один нагадувала історію її чоловіка, якого вже не стало, який теж любив жінок молодших. Згадавши про Анатолія Івановича, жінка тяжко зітхнула. Його відплата за вчинки була не найпростішою, чоловік довго і важко нездужав, все відбувалося на очах його дружини. Тепер справа до зятя дійшла, хоча Ірина Валеріївна завжди вважала Володимира зразковим сім’янином. З Вікою вони були одружені більше вісімнадцяти років, у них було двоє дітей, і що раптом сталося з дорослим чоловіком? Напевно, через це всі проходять. Хтось витримує спoкусу, а хтось їй піддається.

– І що ти робитимеш? – Запитала мама у дочки, а Віка тільки плечима знизала.

– А що зазвичай у таких випадках роблять? – Задала зустрічне запитання дочка. – Тобі батько все свідоме життя зраджував. Ти щось робила? Сиділа і мовчала. І я, схоже, робитиму те саме.

– Ну і дарма, – відповіла дочці Ірина Валеріївна, – це я тобі кажу як людина, яка через таке вже проходила. Своє життя витратиш на зрадника, потім шкодуватимеш, а буде вже пізно.

– Ти шкодуєш?

– Я шкодую. Могла зустріти гідного чоловіка, не витрачати сили та сльози на людину, якій набридла. Могла бути коханою, могла любити, ще б, можливо, дітей народила.

– Дітей я точно народжувати не буду, – відмахнулася Віка, – у мене он Таня з дня на день вийде заміж і сама народить мені онуків. Але ось витрачати час на чоловіка, який мене не любить і не цінує, тут ти, мабуть, маєш рацію.

Ірина Валеріївна зітхнула. Усе у житті було циклічно, починалося і закінчувалося приблизно однаково. Вона розуміла, що на її зятя чекає його власна відплата, тільки ось у якому вигляді і коли – одному Богу було відомо.

За два місяці заміж виходила онука Ірини Валеріївни Таня. Бабуся любила свою першу внучку, завжди балувала її і вважала своєю улюбленицею. Таня була гарною, щасливою. Ірина Валеріївна милувалася своєю онукою, вона навіть на якийсь час забула про зраду свого зятя, хоча він теж був присутній на урочистості і поводився манірно і надуто.

– Моя дівчинка, – говорив він, звертаючись до Тані, – найкрасивіша моя дівчинка! Будь щаслива, кохана і ніколи не шкодуй про зроблений тобою вибір.

У цей момент Віка підозріло подивилася на свого чоловіка, і Володимир з розумним та важливим виглядом продовжив свій тост. Ірина Валеріївна ще не знала про те, яке рішення ухвалила її дочка щодо чоловіка, але була впевнена, що це рішення буде вірним.

– Бабуся, це найщасливіший день у моєму житті! – радісно сказала Таня, обіймаючи бабусю та цілуючи її. – Юра – найкращий чоловік, який тільки міг зустрітись на моєму шляху. Як добре, що він розгледів у мені ту єдину, з якою захотів зв’язати майбутнє життя.

Ірина Валеріївна обняла внучку і шепнула їй на вухо: – Будь щаслива, дитинко! Жіноче щастя – це найважливіший елемент у житті. Якщо жінка щаслива, то й усі навколо теж щасливі. Всі справи ладнаються, всі живуть у мирі та злагоді. Намагайся бути справедливою і не роби помилки.

Таня пообіцяла бабусі бути щасливою та пурхнула до свого Юрка. Ірина Валеріївна ще трохи посиділа у ресторані, а потім викликала таксі та поїхала додому. Стара вона вже стала для таких заходів, дуже багато сил та енергії забирали тости, гучна музика, постійні розмови. Хотілося приїхати додому та прилягти до свого ліжка.

За тиждень приїхала Віка. Як завжди привезла продукти, прибралася у матері вдома, посиділа з Іриною Валеріївною на дивані.

– Які новини? – Запитала мама звично.

– Володю я виставила, – сказала Віка, – але він особливо й не заперечував.

Ірина Валеріївна взяла дочку за руку та погладила її.

– Виходить, він пішов до іншої? – Запитала мама, а Віка знизала плечима.

– Він просто пішов. А до іншої чи ні, це вже не має значення.

Ще через тиждень Віка прийшла у чудовому настрої:

– Таня вагітна! – повідомила вона, а Ірина Валеріївна радісно заплескала в долоні. У неї буде правнук! Або правнучка! Це була чудова новина, не радіти з якої було неможливо.

Ірина Валеріївна була щасливою. Вона поки не здогадувалася про те, що наближалася її година відплати за минуле. Коли Віка приїхала до матері знову, обличчя її було кам’яне.

– Що сталося, доню? – запитала Ірина Валеріївна, а сама відчула погане передчуття.

– Таня була на огляді. Їй сказали, що не можна народжувати.

Ірина Валеріївна похитнулася і зрозуміла – ось вона! Її відплата за минулий вчинок, про який вона не забувала жодного дня. Вона все чекала, коли її відплатить доля за те, що вона зробила, а доля виявилася хитрішою: вона пройшлася найближчою людиною.

Сорок років тому на прийом до Ірини Валеріївни прийшла жінка. Ірина, яка працювала в жіночій консультації, провела огляд, зробила всі належні записи, а потім побачила ім’я жінки і застигла. То була вона, чергова коханка Анатолія Івановича. І ця особа була вагітна.

– Рекомендую не народжувати, – сказала Ірина Валеріївна

– Але чому?

– Ось подивіться, – Ірина почала щось показувати в своїх записах жінці.

І Ірині Валеріївні вдалося її переконати.

Жінка тоді не знала про те, чи була жінка вагітна від її чоловіка чи від свого: це не мало значення. Ірина Валеріївна просто знала про те, що серед коханок її чоловіка була ця жінка.

З того часу Ірина Валеріївна не могла жити спокійно, через свій вчинок. Совість постійно нагадувала їй про це.

Тепер настав час відплати. Ірина Валеріївна плакала, їй було шкода Таню. Подзвонила внучці, але почула з іншого боку впевнений голос:

– Я буду народжувати. Мало, що мені там сказали. Я схожу до іншого спеціаліста, в інше місце.

Слова Тані підбадьорили бабусю, але не дуже сильно.

Через кілька днів з’ясувалась, що результат огляду виявився помилковим, і Ірина Валеріївна нарешті заснула спокійно. Її онука виявилася розумнішою і наполегливішою за неї саму, вона обов’язково буде щасливою. А Ірина Валеріївна отримала свій урок і кілька безсонних ночей. Так їй і треба, бо за все треба платити, а кожен людський вчинок має свою ціну.

About the author