Ірина сиділа на роботі, коли задзвонив її телефон. Жінка глянула на екран мобільника і дуже здивувалась. – Мама, – пробурмотіла вона. – І що це вона в такий час дзвонить? – Іринко, ти тільки не переживай, – раптом почула вона в слухавці. – Як би тобі сказати… Ми тут на дачі так чекали, що ти приїдеш. Борюсик наш так чекав тебе. Він усі останні дні лежав і у вікно з тугою дивився. А сьогодні вранці я встала, а він лежить. Я до нього підійшла. А він… Не стало його, Іринко… Ірина не вірила своїм вухам

Ірина сиділа у приймальні керівника фірми і беззвучно плакала. Сльози котилися по її щоках.

Вона акуратно витирала сльози паперовими серветками, щоб керівник не помітив.

Сьогодні у нього важлива зустріч. Її керівник дуже впливова людина.

Ірина була секретаркою. Вона мала багато обов’язків. Жінка знала аж три мови. Їхня компанія все ж таки співпрацює з великими іноземними фірмами.

Сьогодні вона підготувала керівнику доповідь. Зранку уточнила список запрошених.

Ірина ніколи не думала, що змінить роботу перекладачки на посаду секретарки.

Їй здавалося, це робота для гарненьких дівчат з довгими ногами та пустою головою…

І коли Ірині запропонували піти секретаркою, вона просто засміялася.

Та ніколи! Це не для неї!

Але потім подумала – її мама вже у віці. Потрібні дорогі ліки, а зарплату запропонували в два рази більшу, аніж у неї була. Й Ірина погодилася.

Про свого керівника, Володимира Івановича вона чула різне. Що кричить, що строгий і дуже різкий. Потрібно працювати на результат.

Серця у нього нема, говорять. Що на колишньому місці його роботи, всі були просто щасливими, коли він сюди на підвищення перейшов.

Одним словом, мало хорошого.

Але Ірина була швидка і здібна. Вона встигала все, що потрібно, і керівник поки що до неї претензій не мав.

Тільки затримуватись часто доводилося. Ну, так за такі гроші можна й попрацювати…

Але сьогодні в Ірини біда… Не кожен її зрозуміє, а керівнику це взагалі говорити не варто.

Вона нещодавно чула, як Володимир Іванович голосно відчитував кадровика. Що той покриває всяких…

Кадровик тоді вийшов від шефа весь червоний. І ніби виправдовуючись перед Іриною, що його так відчитали сказав:

-Не любить наш Володимир Іванович слабких. Йому кадри хороші давай. Він взагалі кажуть дуже жорстка людина. Дрібниць не терпить, ні в людях, ні в справах, ні в побуті…

…А в Ірини сьогодні особиста біда… Мама її на дачі влітку живе, із сином Ірини й тіткою.

Сьогодні п’ятниця, чоловік хотів по Ірину заїхати, щоб вони разом на всі вихідні на дачу поїхали.

Ірина якраз сиділа на роботі, було вже по обіді, коли задзвонив її телефон. Жінка глянула на екран мобільника і дуже здивувалась.

-Мама… – пробурмотіла вона. – І що це вона в такий час дзвонить?

-Іринко, ти тільки дуже не переживай… – раптом почула вона в слухавці. – Як би тобі сказати… Ми тут на дачі так чекали, що ти приїдеш.

Борюсик наш так чекав тебе… Він усі останні дні лежав і у вікно з тугою дивився.

А сьогодні вранці я встала, а він лежить… Я до нього підійшла. А він… Не стало його, Іринко…

Ірочко, я знаю, як ти його любила. Я його в стару дитячу пелюшку загорнула. Знаю, ти ж скоро приїдеш з Андрієм, от з Борюсиком і попрощаєтесь…

Ірина не вірила своїм вухам.

Вона прикрила рота рукою. Сльози так і потекли по щоках… Її маленька собачка…

Хтось скаже – що це за собака?! Безпородна якась, дрібна. Сміятимуться, що вона за ним плаче.

А їй його, хороший друг подарував дев’ять років тому, на щастя.

Однорічного, напівдикого, його на вулицю хтось виставив.

У Ірини тоді одні негаразди були. А як собачка у неї з’явився – так все у її житті змінилося.

Вона Андрія зустріла, вони побралися, Іра до нього переїхала, і песик з нею. У Андрія кішка біла з жовтими очима, прийняла песика, як найкращого друга.

Андрій дуже здивувався – кішка нікого не приймала, шипіла, не підпускала близько. А тут диво прямо!

Вони нерозлучні були, і їдять, і п’ють разом. І на килимку поряд лежать. Одна радість дивитись на таку дружбу-любов.

У Ірини з Андрієм син Ростислав народився. І вірно ж друг сказав – на щастя.

Песик і справді Ірині щастя приніс. Як талісман був. Увечері сяде з нею поруч, в очі дивиться.

А в очах його собачих, вірних, море кохання. І віри в те, що він завжди буде поруч з нею. Гордий і розумний, готовий її завжди захистити. А тепер його більше нема… І ніхто не зрозуміє Ірину, скажуть – не людина ж. А їй так боляче…

Керівник вийшов з кабінету. Глянув на Іру строго:

Де списки, де все? Чи в залі порядок? А чого очі червоні? Все нормально? Не вірю. Ану ходімо, розкажеш…

Ірині незручно було. Це ж особисте. Нічого страшного, каже. Просто у неї собачки не стало щойно на дачі, зателефонували от, повідомили…

Робота важливіша, вона зараз збереться, все нормально.

Сама відвернулася – ох ці безглузді сльози…

І раптом вона чує, і не вірить, що це керівник каже:

-Як це нічого страшного?! У тебе собачки улюбленої не стало, а ти ще тут?! Думаєш, я не зрозумію? Та в мене стара вівчарка десь півроку тому пішла, слаба була довго, то я осиротів без неї!

Це ж чиста душа, друг безкорисливий! Їдь терміново, попрощайся з вірним другом, поховай, як годиться… Та вони кращі за багатьох людей, скажу я тобі так!

Викликав Володимир Іванович свого керівника справами Сергія. Сказав, що термінова справа в Ірини і він її відпускає, а за все цього вечора Сергій відповідає.

І підморгнув непомітно Ірині:

-Їдьте терміново, справами займіться!

Попрощалася Ірина зі своїм маленьким другом вірним…

Сумно. Заспокоїлася трохи – головне з мамою все добре, та з близькими.

Андрій обійняв дружину.

-Не сумуй, Іринко, – сказав він. – Слухай, може, кинути тобі цю роботу. Я ж бачу, втомлюєшся ти там дуже, цей твій керівник нерви всім тріпає!

-Ні, Андрію! – раптом сказала Ірина. – Я сьогодні важливу річ зрозуміла…

Іноді у нас людину, яка за своє діло переживає дуже, безсердечною, і злою вважають.

А в нього таке саме серце, любляче й чутливе.

Уявляєш, він нормальніший за багатьох! Йому зрозумілі звичайні людські почуття…

Я втратила маленького друга. Але зрозуміла важливу річ.

Є ще сильні, гідні люди, які готові зрозуміти біль іншої людини.

А чужий біль може зрозуміти тільки той, хто сам пережив багато і не зачерствів душею…

About the author