Ірина вирішила переїхати з міста в село до своєї матері… Вона приїхала на потрібну станцію о першій ночі. Ірина зайшла у вокзал з валізою та сумкою в руках. Там було всього дві людини – чоловік років сорока і схоже його дружина. Ірина стала неподалік від них у кутку. Раптом в приміщення зайшов чоловік із чорною бородою, у кепці і джинсах. Він оглянув приміщення і зупинив свій погляд на Ірині! – Доброї ночі, Ірино, – раптом сказав чоловік. – А звідки ви мене знаєте?! – ахнула та. – Ви хто?! Ірина не розуміла, що відбувається

Звичайно, бувають такі випадки в житті рідко, але бувають. Ось і з Іриною це сталося вперше за її п’ятдесят шість років.

Їздила потягом Ірина частенько і без пригод, але цього разу потяг запізнювався на цілих тринадцять годин.

А все тому, що десь попереду щось трапилося.

Ірина вирішила переїхати до матері в село. Вона вже давно їй обіцяла:

– Матусю потерпи трохи, ось вийду на пенсію і переїду до тебе. Розумію, тобі важко самій у селі, а до міста ти не хочеш. Та й мені вже хочеться поринути у сільське життя. Все–таки народилася і виросла там. Хочеться тиші…

…Заміж Ірина вийшла після інституту за Романа, який закінчив цей же інститут раніше за неї на два роки, але чекав, коли і вона отримає диплом.

Виїхали до нього на малу батьківщину до невеликого містечка, там у них народився син Петро.

Нині вже Петро одружений, двоє дітей і живе далеко за кордоном.

Сімейне життя Ірини проходило безтурботно та щасливо. Роман – дбайливий і люблячий чоловік, ледь не носив її на руках. Він і сина любив дуже. Таких чоловіків у світі мало. Майже тридцять років спільного життя пролетіли як один день. Дуже багато хорошого та доброго отримувала вона від коханого чоловіка. Ірина може по пальцях перерахувати їхні сварки, і то Роман не міг довго злитися і завжди мирився першим.

Але все добре колись закінчується. Втратила вона свого коханого Романа… Так швидко все сталося, що Ірина спочатку не могла повірити. Але довелося змиритись. Це сталося чотири роки тому.

Залишившись сама, Ірина зважилася на переїзд до матері в село, та й мати вже постаріла, слаба була. Мати категорично відмовилася від життя у місті.

– Тут поховано мого Івана, і я хочу біля нього спочити тут. Не вмовляй, дочко, не поїду я в галасливе і багатолюдне місто, – твердо й упевнено казала їй мати.

– Добре, мамо, тоді чекай, як тільки вийду на пенсію, приїду до тебе.

І ось Ірина повідомила матері телефоном, який бабусі подарував онук Петро, і навчив бабусю поводженню з мобілкою. Тепер Ірина часто розмовляє з матір’ю.

– Матусю, я купила квиток на поїзд, приїду післязавтра вранці. Добре, що поїзд приходить вранці на станцію, там ще автобусом треба до села. Вийшло вдало і чекати на автобус мені довго не доведеться.

– Добре дочко, я дуже рада і чекаю на тебе.

Ірина влаштувалася ввечері в купе, познайомилася з попутниками, попереду була довга дорога, їхати більше доби, тож час є, влаштувалася надовго.

Під ранок прокинулася від того, що поїзд стоїть, тиша, не чути стукоту коліс. Подумала:

– Напевно якась станція, – визирнула у вікно, але ніяких будівель не видно, поле, а вдалині ледь помітний ліс.

– Цікаво, стоїмо посеред поля, ні будинків, ні доріг, ні машин…

Коли зовсім розвиднілося стало зовсім нічого не зрозуміло. У вагоні розмовляли пасажири та дивувалися, що поїзд зупинився посеред поля.

Потім промайнуло вагоном:

– Попереду щось сталося. І ця зупинка надовго.

Ірина замислилась:

– Скільки ж ми простоїмо тут у полі, і о котрій я приїду до мами? А раптом уночі, і доведеться мені тоді на станції ніч сидіти, бо останній автобус о восьмій вечора йде до села. А станція зовсім невелика.

Потяг, на якому їхала Ірина запізнювався на тринадцять годин, вона приблизно підрахувала і зрозуміла, що приїде годині о дванадцятій ночі.

– Потрібно буде попередити матір, що запізнююся, треба лише зрозуміти, де є зв’язок. Бо у неї в селі теж не дуже добре ловить. Не приїду вчасно, засмутиться, переживатиме, ой, не дай Боже! Добре постараюся попередити.

Ірині пощастило. Поїзд зупинився у великому місті, зупинку було скорочено.

– Мамо, ти не хвилюйся, але мій потяг спізнюється на тринадцять годин, а може й більше, – додзвонилась Ірина до матері. – Так що приїду вночі і чекатиму до ранку на станції. Ти головне не хвилюйся.

– Доню, та як же ж так? Ніч сидітимеш на станції. Не діло це. Я попрошу Олеговича, він приїде по тебе на станцію. Ти головне нікуди не йди, – говорила їй мати хвилюючись.

– Ну, що там ще за Олегович, і як ми впізнаємо один одного? Я його й у очі не бачила.

– Доню, зате він тебе на фото бачив у мене, що стоїть у рамці на комоді. Ще сказав, що в мене красива дочка.

– Мамо, та мені там років скільки, напевно, сорок. А мені вже п’ятдесят шість, я вже пенсіонерка!

– Ну і нічого, ти не дуже змінилася, мені зі сторони видно. Це ти знаєш, що тобі п’ятдесят шість. Загалом, як вийдеш з поїзда, сиди на станції, Олегович тебе знайде, він на своїй машині миттю домчить тебе додому.

Поїзд приїхав на станцію Ірини о першій годині ночі. Була осінь, темно і сиро, накрапав дрібний дощ. Тьмяно світили два ліхтарі біля входу на вокзал.

Це звичайно голосно сказано – вокзал, ну, приміщення для очікування поїздів.

Вона увійшла до приміщення з валізою та сумкою, де сиділо дві людини. Чоловік років сорока і схоже його дружина, чи попутниця, теж мабуть сидітимуть ніч тут.

Ірина сіла неподалік від них у кутку, хотіла зателефонувати матері, але зв’язку не було.

Станція знаходилася майже у лісі. Минуло хвилин двадцять і в приміщення зайшов чоловік із чорною бородою, у кепці, джинсах, не молодий.

Він оглянув приміщення і зупинив свій погляд на Ірині. Дивився на неї пильно, їй навіть не по собі стало від його погляду, а підійшовши ближче сказав:

– Доброї ночі, Ірино.

Голос приємний, трохи з хрипотою.

– А звідки ви мене знаєте?! – ахнула Ірина. – Ви хто?!

Вона не розуміла, що відбувається.

– Ваша мама мене просила зустріти вас.

– А-а-а, то ви Олегович? – раптом дійшло до неї.

– Ну так, Олегович, так вона мене називає. А взагалі я Андрій.

– Ну добре, Андрію Олеговичу, довірюся вам, якщо моя мама просила зустріти мене.

Лампи в приміщенні світили тьмяно, тому Ірина не змогла розгледіти Олеговича, але голос їй сподобався. Поки їхали по темній дорозі, Андрій розпитував про поїзд.

До села було кілометрів сім, доїхали до будинку, Андрій допоміг занести валізу та сумку:

– Ну Ганно Іванівно, приймай доньку. А я поїхав, мені ще три кілометри їхати по темряві до мого села.

– Дякую, Олеговичу, дякую. Заїдь завтра я пирогів напечу з яблуками.

– Гаразд, доброї вам ночі.

– Матусю, дякую, що попросила цього Олеговича мене зустріти, а то довелося б мені сидіти там на станції до ранку.

– Доню, давай їж і лягай спати, мабуть втомилася. Завтра поговоримо. Тепер у нас з тобою багато часу.

– Мамо, не хочу я їсти, втомилася, завтра все…

…Вранці Ірина спала довго і прокинулася від дзвінкої тиші. Потім до неї дійшло, що вона на селі.

– Як чудово, тихо, тільки старовинний годинник цокає, цікаво, скільки йому років? Я давно його пам’ятаю.

Так почалося сільське життя Ірини. День пройшов у розмовах, дощ уночі припинився. Але на дворі було сиро, а потім зʼявилося сонце. Надвечір Ірина почула, як біля воріт зупинилася машина. У двір увійшов чоловік років шістдесяти з невеликою бородою, чорноокий, з короткою стрижкою, на скроні сивина.

Ірина вийшла на ґанок і мимоволі залюбувалася цим високим чоловіком, який побачивши її, усміхнувся своєю білозубою посмішкою.

– Здрастуйте, Ірино. А я на пироги, знаю, що Ганна Іванівна чудова господиня. Випічка завжди у неї виходить розкішна.

– Здрастуйте, проходьте Андрію Олеговичу, – чемно запросила вона його до будинку.

– Ну, який я Андрій Олегович, просто Андрій. Мені так приємніше, – і чоловік зайшов до хати слідом за Іриною.

– Ой, гість любий і мій помічник. Ірино, це мій помічник. Олегович мені завжди допомагає нарубати дров, привезти з міста деякі продукти, мед привозить зі своєї пасіки, запашні трави для чаю. І що б я робила без нього? Добра людина він. Іноді зимовими вечорами чаюємо з медом липовим, – говорила мати, несучи в руках тарілку з пирогами.

– Ну вже Ганно Іванівно, зовсім мене захвалила.

– Іриночко, я правду кажу, ось їй Богу, допомагає мені Олегович, і сама не знаю, якось здружилися ми з ним. Каже, я йому його маму нагадую, давно вже її нема…

Андрій у селі живе вісім років, точніше за три кілометри від села облаштувався. Будинок у нього великий, і пасіка. Мед продає у місті і так приїжджають до нього знайомі звідусіль. Мед чудовий, усі окрузі про це знають. Приїхав він у село після того, як не стало його дружини і дочки з онуком…

Дочка була за кермом і… Опинились на узбіччі… Лихо для Андрія на все його життя…

Тому він усе кинув у місті і поїхав подалі, сюди до села. Живе один, сам господарює, це йому виходить добре.

Ірина відчувала пильний погляд Андрія, уважний і теплий. Він її чомусь хвилював, а вона думала:

– Ти що, жінко-пенсіонерко, чому тебе так турбує погляд цього симпатичного чоловіка? Чи не збираєшся ти закохатися?

А Андрій теж не знаходив собі місця. Ще там у напівтемному приміщенні він відчув, як у нього пробігла іскра, коли чоловік побачив Ірину. Він давно дивився на фото, яке стоїть на комоді Ганни Іванівни. Він і раніше думав:

– Добре було б, коли б приїхала сюди Ірина…

І ось вона тут, а він тихо сам із собою розмовляє:

– А мрії таки справджуються! Приїхала Ірина сюди. Ну тепер я її не відпущу. Мені ця м’яка і скромна жінка запала в душу…

…Минуло два роки, Ірина давно стала хазяйкою великого будинку, а Андрій займається бджолами та господарством.

На подвір’ї пахнуть квіти, які розвела господиня, приїжджають гості, іноді й Ганна Іванівна з’являється тут.

Андрій з Іриною щасливі. Ірина навіть і не уявляла, що тут у глушині знайде своє щастя, як і Андрій…

About the author