Каті не вистачало на проїзд, і вона сором’язливо стояла на зупинці, переминаючись з ноги на ногу. Вона сіла на лавку під навіс і засумувала. З нею це сталося вперше. – От права була мама, коли говорила, що із собою завжди потрібно брати не тільки проїзний, а й копійки – де за проїзд в транспорті розрахуватися, де булочку купити. Раптом Каті здалося, що вона почула якийсь звук. Вона прислухалася. Дівчинка озирнулася – на зупинці вона була одна. Катя глянула під лавку і ахнула

Каті не вистачало на проїзд, і вона сором’язливо стояла на зупинці, переминаючись з ноги на ногу, і не знала, як розпочати розмову з дорослими.

Люди входили в громадський транспорт, що зупинявся на зупинці, і виходили з нього, не звертаючи жодної уваги на дівчинку.

Катерина сіла на лавку під навіс і засумувала. З нею це сталося вперше. Школа, в якій вона навчалася вже третій рік, знаходилася за п’ять зупинок від будинку. Іти далеко. А попросити на проїзд соромно.

-От права була мама, коли говорила, що із собою завжди потрібно брати не лише проїзний, а й копійки: де за проїзд в транспорті розрахуватися, де булочку купити.

Каті здалося, що вона почула якийсь звук. Вона прислухалася.

Дівчинка озирнулася: на зупинці вона була одна. Катя обернулася – теж нікого. Потім глянула під лавку і ахнула.

У дальньому куті там сидів кіт. Молодий смугастий кіт. Брудний, з реп’яхом на спині. Він сидів, обернувшись своїм шикарним пухнастим хвостом і примруживши очі.

-То це ти шумиш? – засміялася Катя і полізла в сумку.

У шкільній їдальні давали сосиски у тісті на обід, і Катя взяла випічку з собою, щоб перекусити, але часу зовсім не було, і перекус залишився у сумці.

Кіт вдав, що його це не стосувалося. Катерина розгорнула пакет, вийняла з тіста сосиску і, поклавши її на серветку, підсунула до кота.

-Їж.

Кіт вдав, що його не цікавить їжа.

-Киць-киць, – покликала Катя.

Кіт округлив очі, озирнувся і, не відводячи очей від сосиски, підійшов. Довго нюхав, а потім з’їв так швидко, що, здавалося, навіть не жував. Облизнувся і пішов на колишнє місце під лавкою.

Ще кілька автобусів під’їхали та вирушили в рейс далі. На зупинці ніхто не вийшов і не зайшов.

Катя зітхнула. Подивилася на кота і сказала:

-Мабуть, тут житиму з тобою. Ніяк мені додому не доїхати, квиток купити нема на що.

Кіт на слові “квиток” стрепенувся, наче почув знайоме слово.

-То тебе звати Квиток? – перепитала дівчинка, і кіт нявкнув. – А я Катя.

-Хоч хтось прийшов, – Катя озирнулася.

-Нікого. Обідня перерва вже минула, а до закінчення робочого дня ще година-дві. Грошей у мене на квиток немає, проїзний посіяла десь.

Кіт, що уважно слухав дівчинку, раптом пішов за зупинку.

-Ну ось. Тепер і ти пішов.

Повернувся кіт швидко. У зубах він тримав грошову купюру. Він поклав її на серветку, де нещодавно лежала сосиска.

-П’ятдесят гривень! – вигукнула Катя. Дівчинка підняла папірець.

-Справжні!

До зупинки тим часом під’їхала маршрутка.

-Дякую, Квиток! – гукнула Катя на прощання і поїхала додому…

…Історія з котом не виходила у дівчинки з голови. Проте більше на зупинці вона його не бачила.

Вона запитала якось у жінки-двірничкі, яка саме підмітала тротуар на тій зупинці, чи не знає вона, куди подівся кіт.

Та знизала плечима:

-Жаль котика. Часто сидів на зупинці. Хтось виходить, викидає квиток, а він біжить за папірцем, думає, що це йому їжу дають.

Катя зараз зрозуміла, звідки у кота були гроші, мабуть хтось впустив, а він підібрав. Вигадливо…

…Непомітно настала зима. Похолоднішало.

Катя знову поверталася зі школи, вона сиділа на своїй зупинці та чекала на автобус.

-Мʼяв, – пролунало поруч.

Катя скочила і почала оглядатися.

-Квиток! – вигукнула вона.

Кіт, побачивши, що дівчинка його помітила, замуркотів, іноді зупиняючись і нявкаючи, і повернув кудись за зупинку. Катя пішла за ним.

Трохи далі в кущах стояло дві коробки, які, мабуть, служили коту домом.

Кіт зупинився біля однієї з коробок і дочекався, коли Катя загляне в неї.

-Що там, що ти хочеш мені показати?

Катя відкрила її. Там було зібрано різні папірці, квитки, пакети, були й дрібні грошові купюри.

У другій коробці щось запищало.

Катя відкрила і другу коробку.

-Кошеня! Квиток, ти ж наче кіт? – Катя озирнулася.

Кішки ніде не було видно.

Квиток сидів поряд і дивився жалібними очима.

Катя постояла ще.

Кіт пройшов у коробку і ліг з кошеням поруч, щоб зігріти його.

-Ясно. Одні ви, – зітхнула Катя. – Мама, звичайно, буде не дуже рада такому коту та ще й з посагом, але що робити, не залишати ж вас тут.

Катя взяла кошеня, обернула його у свій шарф і пішла до дороги. Кіт покликав її, нагадавши про гроші.

Катя засміялася, зібрала майже двісті гривень і пішла до зупинки.

Квиток так і залишився сидіти на тому самому місці.

-Квиток, – Катя повернулася і покликала його. – Киць-киць, пішли з нами, хто кошеня виховувати буде, у мене ж навчання.

Кіт побіг слідом.

Квиток і кошеня залишилися жити у Каті вдома. В них тепер було щасливе і сите життя…

About the author