Ліда не могла заснути, чекаючи на чоловіка. Двері відкрилися, чоловік зайшов у спальню і сів на краєчок ліжка. – Нам треба поговорити, – тихо сказав він. – Що сталося? – занепокоїлася дружина. – Я йду від тебе. На розлучення подам сам, – раптом сказав він. Ліда не знаходила слів, не знала, що говорити, вона мовчки зібрала його речі і поставила біля дверей. Він пішов. Через рік після розлучення Ліда не витримала, і пішла до колишньої свекрухи дізнатися про чоловіка. І тоді свекруха розповіла Ліді всю правду

Онук баби Ліди вступив до інституту до сусіднього міста. Незважаючи на те, що він наполягав на тому, що він дорослий і зможе влаштуватися на новому місці, баба Ліда поїхала з ним.

– Зрозумій, те, що ти вимахав до двох метрів і взуття носиш сорок п’ятого розміру, зовсім не означає, що ти дорослий. Для мене ти маленький хлопчик, – казала Лідія Петрівна. – Мені буде спокійніше, якщо я побачу, де ти і як влаштувався.

Онук поселився в гуртожитку. Бабуся проконтролювала, щоб все необхідне було у онука і задоволена ввечері мала виїхати додому.

Вдень вони з онуком гуляли незнайомим містом, зайшли до парку. Біля входу, на лавці сидів якийсь чоловік. Лідія Петрівна завжди подавала милостиню, от і цього разу полізла в сумку, але кинула погляд на цього чоловіка, підхопила онука під руку і прошепотіла:

– Ходімо швидше.

– Що з тобою, баба Ліда? – Онук навіть не знав, що його бабуся може ходити з такою швидкістю.

– Нічого, нічого, – звернувши в алеї так, щоб не було видно цього чоловіка, – Лідія Петрівна втомилася і сіла на лаву. Вона була вся схвильована.

– Тобі погано? Може швидку викликати? – турбувався онук.

– Ні. Все в порядку. Зараз посиджу, відпочину трохи, і ходімо далі. Сходи, морозиво купи, – показала бабуся на намет.

Онук пішов, а на Лідії Петрівну накотили спогади.

Заміж Ліда вийшла проти застережень матері, дуже тещі не подобався зять. Нормальний хлопець був, любив Лідочку, працював. Але тещі він чимось не сподобався, а пояснити вона не могла. Свекруха в боргу не залишилася, вона також невзлюбила невістку. 

Загалом, молоді жили «між двох полюсів». Жодної підтримки від родичів, але Ліда була щаслива з чоловіком. Народилися дві дівчинки одна за одною. Молодій сім’ї виділили дві кімнати у гуртожитку. Теща приходила до дочки, допомагала з дітьми, поки зять був на роботі. Свекруха знати не хотіла ні невістку, ні онучок.

Коли дочкам було три та чотири роки, чоловік Ліди серйозно занедужав. Його поклали в палату, потім ще довго був вдома. Ліда доглядала дітей і чоловіка, працювала. Чоловік почав пропадати цілий день, потім на добу. Почалися сварки. Чоловік пояснював, що він в якоїсь бабусі лікується.

Якось увечері, коли діти вже спали, чоловік сказав:

– Нам треба з тобою серйозно поговорити.

Тоді Ліда занепокоїлася вперше, перехопило подих, вона важко опустилася на диван:

– Що сталося?

– У мене важка недуга. Підступна, – сказав чоловік, і в кімнаті зависла тиша. 

– Ми впораємося. Ми обов’язково впораємося, – Ліда гладила чоловіка по руці. Він відсмикнув руку:

– Ось тільки не треба мене шкодувати. Не люблю, коли мене шкодують.

Ліда не знаходила слів, не знала, що далі говорити.

– Я вирішив, що не буду у тебе на шиї, тому подав на розлучення. Поїду до обласного центру, там вже готове місце для мене. Сподіваюся, у тебе вистачить розуму не подавати на аліменти. Гроші мені й самому стануть у пригоді.

– Звичайно, звичайно, не подам. І заощадження наші забери. Тобі потрібніші будуть. Тільки навіщо розлучатися?

– Щоб ти мене не шкодувала. А зараз збери мої речі, я до мами переїду жити, доки документи готуються та розлучення оформляємо. Сподіваюся, ти не будеш проти?

Ліда серед ночі плакала та збирала речі чоловіка. А він спав. “Йому важко, у нього важка недуга”, – думала Ліда.

Через рік після розлучення Ліда не витримала, зібралася з духом і пішла до колишньої свекрухи дізнатися про чоловіка. Досі стоїть сміх свекрухи у вухах:

– Ось ти наївна. Немає в нього жодної недуги. Іншу він собі знайшов, живе собі та радіє. Пішла геть. Щоб духу твого тут не було.

Ліда важко пережила це. Але за два роки вона зустріла доброго чоловіка, вийшла заміж. Жили дружно, теща зятя любила. Народився син. Діти виросли, здобули професії, працюють, у всіх сім’ї та діти. Усі щасливі. Ось тільки Ліда Петрівна поховала коханого чоловіка.

– Тримай, тобі шоколадне купив, як ти любиш, – подав онук морозиво бабусі.

Доївши морозиво, Ліда Петрівна запитала у онука:

– Ти маєш зовсім дрібні монети?

– Навіщо тобі, – онук нишпорив по кишенях.

– Треба, – хитро посміхнулася бабуся. Онук дістав дві монетки по десять копійок:

– Ось тільки ці.

– В самий раз. Ходімо, – бабуся встала і впевненим кроком пішла на вихід.

Чоловік сидів на колишньому місці. Лідія Петрівна кинула до його коробки дві монетки. Він, не підводячи голови, пробурчав:

– Дай Боже вам здоров’я.

– І тобі того ж, – відповіла Ліда Петрівна.

Чоловтк підняв голову:

– Лідо, Лідочко, це ти? Не йди, поговори зі мною.

– Про що? Пошкодувати тебе? Ти ж не любиш, коли тебе шкодують, – бабуся знову взяла онука під руку, і вони пішли геть.

– Бабусю, хто це?

– Так, старий знайомий. Не вартий він того, щоб про нього говорити.

About the author