Люба прокинулася о десятій ранку. Розплющила очі і побачила, що Валерій збирає валізу. – Ти куди збираєшся? – спитала вона сонним голосом. – В Житомир, – не дивлячись на дружину, відповів чоловік. – В Житомир? А що там? Щось сталося з твоєю ріднею? – захвилювалася Люба. – Ні. Я їду від тебе, – раптом сказав Валерій. – Як від мене? Але чому? – Люба здивовано дивилася на чоловіка, нічого не розуміючи

Те, що вони з дружиною зовсім чужі, Валерій відчув лише після того, як не стало тещі.

Поки теща була жива, здавалося, що все в їхній родині нормально, як у всіх. І навіть те, що Люба щодня намагалася довше затриматися на роботі, Валерій виправдовував моральною втомою дружини.

Самі поміркуйте – дуже слаба, престаріла, примхлива мати, яка постійно все забуває, говорить своїй рідній дочці образливі слова, і при всьому цьому ще й потребує до себе якоїсь поваги. Не кожна жінка таке витримає.

Ось Люба і віддалася повністю роботі. Тим більше, що у культурних працівників, ким вона все життя працювала, навіть у свята завжди є якийсь захід, на якому треба обов’язково бути присутньою відповідальній особі.

А Валерій працював здебільшого вдома, і тому взяв усі турботи щодо догляду за тещею на себе. Напевно, таким чином він відпрацьовував свою карму.

У молодості Валерій рано поїхав з дому, листів матері майже не писав, а коли її не стало, він примудрився запізнитися на прощання з нею.

Ось тому він спокійно переносив всі незручності, які мимоволі приносила йому теща, і виправдовував їх тим, що так треба. Так він, можливо, розплатиться за всі свої гріхи по відношенню до рідної матері.

І, як не дивно, від таких думок йому ставало легше. Якоїсь миті йому навіть стало подобатися доглядати тещу, і він відчув щиру любов до цієї жінки.

І вона звикла до його турбот, слухалася тільки його одного.

Але в одну мить тещі не стало. І коли це сталося, Валерій відчув себе самотнім.

Дружина після відходу матері анітрохи не змінилася, як і раніше, затримувалася на роботі, а коли приходила додому, втомлено завалювалася в ліжко, і всім своїм виглядом показуючи, що їй зараз не до чоловіка, миттєво засинала.

Цієї неділі вона прокинулася о десятій ранку, бо напередодні прийшла о першій ночі з якогось концерту. Розплющила очі і побачила, що Валерій збирає валізу.

– Ти куди збираєшся? – спитала вона сонним байдужим голосом.

– В Житомир, – не дивлячись на дружину, відповів чоловік.

– В Житомир? А що там? Щось сталося з твоєю ріднею?

– Ні. Просто маю там квартиру. Яка лишилася від мами. Ти забула?

– Але ж у ній, здається, вже кілька років живуть квартиранти?

– Жили. Але вчора ввечері вони зателефонували, сказали, що взяли іпотеку та вже з’їхали. – Тільки зараз Валерій глянув на дружину, і додав: – Дуже вчасно вони з’їхали.

– Значить, ти їдеш із приводу цієї квартири?

– Не зовсім… Я поживу там якийсь час…

– Поживеш? – Дружина з запитанням подивилася на чоловіка, і Валерію здалося, що вона зовсім не здивувалася. – І довго ти там поживеш?

– Не знаю… – Він знизав легковажно плечима. – Швидше за все, я там взагалі залишуся. Назавжди.

– Назавжди… – задумливо повторила Люба. – А те, що ти чийсь чоловік – нічого?

– А чий я чоловік?

– Начебто, мій…

– Начебто, чи твій?

– Ну, тобі видніше… – Люба на секунду задумалася, потім сказала: – Може ти й маєш рацію…

– У чому? – Валерій почав копатися у тумбочці, щось там шукаючи. – Ти ключі від квартири в Житомирі, не пам’ятаєш, де лежали?

– Ти правильно шукаєш, – кивнула Люба. – Вони в цій скриньці. Десь там, у глибині. Я кажу, може ти й маєш рацію, що йдеш ось так, без непотрібних розбірок та з’ясування стосунків. Просто я зараз подумала, чи не пізно тобі йти з сім’ї в п’ятдесят?

– Чому пізно?

– Ну, самотньому чоловікові, як би, у такому віці важко жити без родини… Так кажуть.

– А в сім’ї, чоловікові, який давно вже самотній, жити ще важче. – Він нарешті знайшов ключі і радісно посміхнувся. – Знайшов… Ось і все, Люба… Мій автобус сьогодні йде о третій годині дня.

– Май на увазі, проводити я тебе не зможу, – квапливо і дуже повсякденно сказала Люба. – У нас сьогодні якраз у цей час заплановано захід. Отже, вибач. Я ще пару годин посплю, гаразд?

– Угу, – так само буденно кивнув Валерій. – Спи. А я трохи перекушу і піду. Не хочеш попити зі мною чаю? Потім знову завалишся в ліжко.

Валерій сказав це, і відразу подумав – а навіщо я це кажу? Десь, у самій глибині душі, він, звісно, ​​очікував, що дружина скаже йому ще щось, можливо, навіть попросить не поспішати з від’їздом і гарненько подумати. Але вона, не відповівши, лежала в ліжку зовсім спокійна, готова заплющити очі і заснути.

І Валерій зрозумів, що якщо навіть дружина зараз прокинеться і попросить його не їхати, він все одно поїде. Бо вони вже давно чужі. Зовсім чужі.

About the author