Ліза прийшла на зустріч випускників. Тридцять років минуло… Вона вирішила сходити, щоб привітати улюблену вчительку. Зустріч була зворушлива. Прийшли й хлопці з паралельного класу. Ліза аж стрепенулася, коли побачила Віталія! Своє шкільне таємне кохання… Високий чоловік, з сивиною й акуратною борідкою. Він мало був схожий на того хлопця–бешкетника. В залі було галасливо. Після привітань, всі стояли розмовляючи. Ліза аж присіла від здивування, коли побачила хто до неї йде

Ліза була найнепоказнішою дівчинкою в класі. Принаймні так вона вважала сама.

Ліза із заздрістю дивилася на білявих та блакитнооких однокласниць.

– Доню, ти ще розквітнеш, – втішала її мама. – Я теж пізно стала схожа на панночку. Тільки років до шістнадцяти. Так що не поспішай, і ти ще підкорюватимеш серця хлопчиків. А зараз тобі ще мало років…

– Мамо, я й не поспішаю зовсім, – опускала вії Ліза, але зелені очі видавали її.

Ліза з сумом дивилася на себе в дзеркало і зітхала.

Їй давно подобався хлопчик із паралельного класу – Віталій. Спортивний, високий, веселий.

А його сміливість в іграх, витівках була більше схожа на нерозсудливість.

Дивлячись на гру хлопців у баскетбол на фізкультурі, Ліза стежила за Віталієм. Він заряджав своїм азартом та енергією всіх гравців, і команда неодмінно перемагала.

Будь Віталій не таким симпатичним, він все одно подобався б Лізі, але його яскрава зовнішність не давала дівчинці жодних шансів на дружбу з таким лідером…

До того ж навколо Віталія крутилися друзі й подруги – не проб’єшся.

Він ніколи не був сам. Завжди серед хлопців і дівчат. Але навіть рідкісні зустрічі в коридорі на перервах були радістю для Лізи.

І тут знову підводила її невпевненість у собі.

Опинившись поряд з Віталієм, вона, тільки–но глянувши на нього, тут же відводила очі.

Нікому Ліза не говорила про свою дитячу закоханість, але їй здавалося, що весь світ бачить і знає її таємницю, і вона червоніла тільки від думки, що з неї жартуватимуть однокласники або, що ще гірше, сам Віталій…

Тому дівчинка вирішила забути красеня, постаратися не звертати на нього уваги і не думати про нього зовсім.

Спочатку це погано вдавалося, але сила волі зробила свою справу. Ліза заспокоїлася і їй полегшало. Вона навіть почала внутрішньо пишатися собою.

– Головне, не зустрічатися з ним близько, – шепотіла дівчинка сама собі.

І побачивши його в школі, одразу звертала в інший бік або намагалася швидко пройти, сховавшись за спинами інших дітей.

…Минуло два роки. Ліза добре вчилася, вона підросла, перестала так соромитися, тому що прогнози матері збулися – з дівчинки Ліза перетворилася на ніжну, струнку дівчину буквально за одне літо.

Після восьмого класу Ліза перейшла вчитися в технікум.

Долю Віталія та інших однокласників вона дізнавалася від рідкісних зустрічей зі своєю колишньою класною керівницею.

Тетяна Семенівна жила на одній вулиці з Лізою.

На шкільні вечори зустрічей Ліза не ходила. Чомусь їхній клас не був таким дружним, і шкільних друзів у Лізи не було.

Тільки одного разу, коли всі зібралися на вечір зустрічі через ювілей Тетяни Семенівни, Ліза теж вирішила сходити, щоб привітати улюблену вчительку.

Адже минуло тридцять років після випуску їхнього класу зі школи!

Зустріч була зворушлива, бо багато хто не бачив один одного зі шкільної парти.

Прийшли хлопці з паралельного класу.

Ліза аж стрепенулася, побачивши Віталія. Високий, представницький чоловік, з сивиною, акуратною борідкою.

Він мало був схожий на того хлопця–бешкетника. І тільки очі були ті самі – веселі, з іскорками.

В актовому залі було галасливо. Після привітань, адресованих Тетяні Семенівні, всі стояли групами, розмовляючи один з одним, багато хто обіймався.

Ліза аж присіла від здивування, коли побачила хто йде до неї!

Це був він! Віталій підійшов до неї і широко посміхаючись, сказав:

– А ось і моє таємне шкільне кохання… Ліза…

Він поцілував Лізі руку. Наче й не було десятків років. Ліза зашарілася.

– Кохання? Я? – здивувалась вона. – А що ж я так пізно дізнаюся про це?

Обоє засміялися. Звісно, у всіх дітей давно були сім’ї, народилися діти. У тому числі і у Віталія, і Лізи.

Віталій і Ліза стояли осторонь. І він розповідав їй про свою роботу, сім’ю та сина.

– У мене теж є син, – відповіла Ліза. – Як і мріяла.

Вона зітхнула і, глянувши на Віталія, раптом запитала:

– Але скажи мені – чому? Чому я тобі подобалася? Адже я була тихою і скромною… І до того ж не дуже гарною…

– В тому то й справа. Що ти не хотіла бути зі мною, як усі. І завжди проходила повз з гордо піднятою головою… Я не міг навіть і подумати, щоб підійти до тебе. Горда… Але дуже подобалася. Хоча тепер це вже залишилося, як солодкий спогад юності…

– А ти мені подобався не менше, навіть не можу тобі розповісти всього… – раптом сказала Ліза. – Але неможливо було пробитися крізь натовп твоїх друзів… І підійти першою я не змогла б. Але все це справді лише дитяча закоханість.

– Хто зна… – задумливо промовив Віталій. – Може, ми мимоволі щось і пропустили у своєму житті.

– Може, – засміялася Ліза. – Може зустрінемося наступного разу. У наступному народженні…

— Я шукатиму твої зелені очі, — прошепотів Віталій і сумно посміхнувся.

Було видно, що він зачарований Лізою. А вона була і справді красунею.

Раптом Лізу гукнули.

– Мамо! Ми з татом заїхализа тобою, як ти й просила…

До Лізи та Віталія протискався через натовп молодик.

– Познайомся, це мій син… – сказала Ліза.

Вона посміхалася.

– Віталій, – бадьоро подав руку син Лізи.

– Віталій Юрійович, – простягнув широку долоню Віталій.

Він глянув на Лізу, в його погляді було здивування, ніжність та розгубленість.

А Ліза помахала йому і попрямувала до виходу. Вже на порозі школи Віталій наздогнав її.

– Послухай, Лізо… – він дивився на неї вологими очима. – Дякую тобі …

– За що? – здивувалася Ліза.

– За сина. Ще один Віталій росте. Дякую за пам’ять…

Ліза кивнула головою. Вона підійшла до машини й сіла на заднє сидіння.

Чоловік Лізи запитав:

– Ну як все пройшло?

– Добре, – відповіла Ліза. – Багато хто приїхав. Приємно було побачитись. І трохи сумно, звісно. Час змінює нас… Я за Тетяну Семенівну рада. Чудова вчителька. Дай їй Бог здоров’я ще на багато поколінь учнів…

About the author