Ліза прийшла з роботи раніше. Вона повернула дверну ручку і застигла – двері в її квартиру були відчинені.
Ліза увійшла у кімнату і оторопіла. На дивані в обіймах сиділи Лариса і її Дмитрик!
Побачивши Лізу, Дмитро аж підскочив.
-Ліза? Ти чого так рано? – тільки й запитав він.
Ліза не вірила своїм очам.
Дмитро аж побілів. А Лариса вальяжно відкинулася на спинку дивана, взяла ігристе і з переможним виглядом подивилася на дівчину.
-Тебе стукати не вчили, подруго? – запитала вона.
Ліза не знала, що їй робити. Її найкраща подруга з її хлопцем… Як це можливо?!
-Будь ласка, кохана, я зараз тобі все поясню, – лепетав Дмитро.
Потім Ліза згадувала цю сцену і сама собі дивувалася: як вона змогла зважитися на таке?
Підійшовши до столика, Ліза взяла ігристе і сказала:
-За вас ! За найдорожчих мені людей.
Вона вимовила ці слова і, залишивши позаду колишню подругу і застиглого від здивування колишнього хлопця, Ліза вийшла з квартири.
Того ж дня, витираючи сльози, вона зібрала сумку і поїхала в Київ.
Ліза закінчила школу на золоту медаль, але їхати з рідного села не хотіла. Планувала вступити заочно в інститут і працювати в дитячому садку. Але після того дня її плани змінилися…
…Минуло п’ятнадцять років.
-Денисе, ось тут я народилася та виросла.
-Гарне село.
-Я хотіла залишитись тут, але так склалися обставини. Побачу маму, поїмо і поїдемо. Добре?
-Звісно.
Вони під’їхали до затишного дитячого садка, що був весь в зелені. Ліза пройшлась знайомим коридором до кабінету матері, яка працювала тут завідувачкою. Попивши чаю та поговоривши, Ліза зі своїм колегою поїхали.
-Тут раніше було недороге кафе, а тепер ресторан. Ну ходімо, подивимося, чим тут годують.
Вже вечоріло. У невеликому приміщенні ресторану багато столиків було зайнято, грала приємна мелодія. До них підскочив адміністратор, запропонував стіл біля вікна. Подаючи меню, він помітно нервував і поглядав у бік вхідних дверей. Ліза помітила, що у ресторані якась метушня. Офіціанти перемовлялися, щось підправляли і всі когось чекали. Серед обслуговуючих офіціантів Ліза впізнала Ларису.
Згадавши останній день їхньої зустрічі, Ліза скривилася.
-Щось не так, Лізо?
-Ні, Денисе, згадала дещо.
Ліза голосно покликала адміністратора, який ніяк не реагував на помах її руки. Видно було, що він чимось стурбований.
-Вибачте, не можна щоб нас обслужила он та дівчина, Лариса, здається.
-Так. Я скажу їй. Вона до вас зараз підійде. Її звуть Лола.
Ліза спостерігала, як колишня подруга невдоволено знизала плечима і попрямувала до них.
-Ви вже обрали? – запитала, підібгавши губи, офіціантка.
Ліза перерахувала те, що вона вибрала з меню. Денис ще був у роздумах.
-Не могли б ви швидше? – нетерпляче сказала офіціантка.
-А ви кудись поспішайте? – запитав Денис.
-Ні. Вибачте, – з ласкою відповіла Лола.
Поївши, Ліза замовила десерт. Її колега вийшов на вулицю поговорити по тедлефону. Коли принесли її тістечко, Ліза зняла окуляри.
-Ну, як поживаєш, Ларисо?
Офіціантка придивилася, обличчя її скривилося.
-Ліза? А… А що ж ти раніше не… Я не впізнала тебе. Добре виглядаєш.
Лариса прискіпливо оглядала її.
-Ти теж непогано виглядаєш. Ну як живе мій колишній коханий?
На обличчя Лариси найшла тінь.
-Непогано. Але гульбанити почав з того часу.
Ліза посміхнулася.
-Я б ще поговорила з тобою, але не можу.
-А що у вас тут?
-Та передали, що до нас їде відома ресторанна критикиня, якась журналістка. Ось чекаємо…
Сказавши це, Лариса зібрала зайвий посуд і пішла.
Денис, який повернувся, посміюючись, хитро посміхнувся:
-Мені сказали, що це ти на них метушню навела!
-Я в курсі. І вони навіть не знають, що я давно тут сиджу. Щоправда, прикро, що мене в обличчя не впізнають.
Посміявшись, Ліза попросила рахунок.
-Це тобі, Лоло, на чай, – сказала вона, посуваючи офіціантці купюру.
Та здивовано відкрила рота, але Ліза вже відійшла від столика. Підійшовши до адміністратора, Ліза подякувала за смачну вечерю. Потім сказала хто вона така.
-Можете не переживати. Я вже їду.
Помітивши, як витяглося його обличчя, Ліза посміхнулася і вийшла з ресторану…
