– Мамо, мені нема що одягти, – Олена стояла перед відкритою шафою майже зі сльозами на очах. – Ти навіщо мені це говориш, Оленко?! – обурено вигукнула мама. – Я тобі, що, чоловік? Таке кажуть тільки чоловікам! – Мамо, з таким гардеробом я ніколи не вийду заміж, – у розпачі зітхнула дочка. Ольга Василівна не витримала, підійшла до шафи дочки, заглянула в середину й застигла від здивування

-Мамо, мені нема що одягти… – тридцятирічна Олена стояла перед відкритою шафою майже зі сльозами на очах.

-Ти навіщо мені це говориш, Олено? – обурено вигукнула мама. – Я тобі, що, чоловік? Таке кажуть тільки чоловікам.

-Мамо, з таким гардеробом я ніколи не вийду заміж, – у розпачі зітхнула дочка.

Ольга Василівна не витримала, підійшла до шафи дочки, заглянула в середину й застигла від здивування.

А потім вона усміхнулася.

-І це ти називаєш нічого одягти?

-Нічого, мамо! А в мене сьогодні ввечері побачення.

-Просто побачення?

-Ні, не просто. Сьогодні вранці один чоловік запросив мене в театр. Ти розумієш?

-Розумію, – посміхнулася мама. – І що? У тебе в шафі стільки всього, що можна вбрати купу дівчат, яких запросили в театр. Подивися уважніше.

-Мамо, я знаю, про що я говорю. Тут все не те.

-А що тобі ще потрібне? – мама скрушно похитала головою. – Оксамитова сукня, вишита золотом та діамантами?

-Мамо, не смішно. Мені, навпаки, потрібне щось просте. Дуже просте і не химерне. А тут все надто яскраве, чи надто урочисте.

-У театр одягати просте вбрання? – мама уважно подивилася на Олену. – Що з тобою, люба? У тебе зіпсувався смак?

-Мамо, у мене нічого не зіпсувалося. Просто так треба. Я ж кажу, вранці я йшла на роботу повз театр і випадково познайомилася з чоловіком, який мені дуже сподобався.

-Дуже добре. І що?

-Він працює там. І він запросив мене на нову виставу. Він сказав, що посадить мене на найкраще місце. Уявляєш?

-Прекрасно. І в чому проблема?

-Мама. Я ж говорю, так треба.

-Ну, що ж ти одне й те саме? Ти можеш мені сказати, чому ти вирішила одягтися так сіро?

-Розумієш, мамо, цей чоловік працює в театрі на якійсь простій посаді, – почала пояснювати Олена. – Він із тих, хто оформляє сцену перед виставою. Він мені розповів, що вчора весь день встановлював щось там на їхній сцені.

-Він монтувальник сцени, чи що? – скривилася мама.

-Напевно. І одягнений він у просту сорочку, у старі джинси. А ще мені здалося, що він трошки соромиться мого бездоганного вигляду. Розумієш?

-Господи, як ти заговорила? – здивувалася мама. – Значить, він тобі справді сподобався. І що було далі?

-А далі, мамо, поки що нічого не було. Але я думаю, що поряд з ним у театрі я виглядатиму дуже контрастно. Це ж негарно. Негармонійно це.

-Ну, не знаю… – мама замислилась. – І що, тобі, справді, він сподобався, цей простий монтувальник?

-Якщо чесно, спершу не дуже. Але коли він відкрив рота… Мама… У мене з’явилося таке відчуття, що він професор у галузі театру. Ми з ним гуляли містом і проговорили більше години. Я навіть спізнилася на роботу. Мамо, він дуже інтелігентна, і дуже скромна людина. Мені так здалося. І тому я не хочу, щоб він соромився мого вигляду.

-Ну, можливо, ти й маєш рацію, – знизала плечима мама. – Гаразд, ходімо до моєї шафи, покопаємось там у моєму старому гардеробі. Спробуємо знайти щось підходяще.

Увечері Олена, в банальному сірому брючному костюмі, схвильована підходила до театру.

-Оленко! – пролунав поруч за спиною чоловічий голос.

Олена озирнулася, і побачила перед собою якогось чоловіка, одягненого в елегантний чорний смокінг з метеликом.

-Ви щось хотіли мені сказати? – автоматично спитала вона, не розуміючи з ким говорить.

-Оленко, увечері ти ще прекрасніша, – посміхнувся чоловік.

-Ой … – Олена оторопіла.

Перед нею стояв чоловік, з яким вона познайомилася сьогодні вранці. Але він чомусь за день змінився так, що й не впізнати.

-То це ви? Тобто це ти?

-Я.

-А я вас не впізнала в цьому костюмі… – Олена раптом застигла, уявляючи, як вона зараз виглядає поряд із ним.

А він тільки винувато знизав плечима.

-Сьогодні прем’єра моєї вистави. На прем’єру доводиться завжди так одягатися. Але це лише на прем’єру.

-Стривай, – не зрозуміла вона. – Ти сказав, твоєї вистави? Ти що, автор?

-Я режисер, Оленко. Звичайний режисер. Я що, тобі ще цього не сказав?

Він усміхнувся, і Олена одразу про все забула…

About the author