– Мамо, тата вдома ще немає? – стурбовано запитав Іван у Тетяни. – Звичайно, ні. Ти забув, коли він приходить з роботи? – пояснила мама. – Не забув, мамо, не забув. Тоді ти, це… – Іван тяжко зітхнув. – Ти приготуйся… – До чого приготуватись? – насторожилася Тетяна. – До нас зараз гості прийдуть, – раптом сказав син. – Які гості? – здивувалася Тетяна. – Несподівані, – тихо сказав Іван. Тетяна здивовано дивилася на сина, нічого не розуміючи

– Мамо, тата вдома ще немає? – стурбовано запитав Іван у Тетяни, щойно повернувшись зі школи.

– Звичайно, ні. Ти забув, коли він приходить з роботи?

– Не забув, мамо, не забув. Тоді ти, це… – Іван тяжко зітхнув. – Ти приготуйся…

– До чого приготуватись? – насторожилася Тетяна. – Ти сам, чого такий схвильований.

– Я не схвильований, – обманув син. – Просто я трошки переживаю. До нас зараз гості прийдуть.

– Які гості?

– Несподівані.

– Я питаю, що за гості до нас прийдуть? – Тетяна теж раптом захвилювалася.

– Ну, загалом, до нас, це… Прийде моя однокласниця… – плутаними фразами заговорив син. – Вона у нас нова… Але прийде вона не одна, а зі своєю мамою…

– Що? – Тетяна дуже уважно подивилася на сина. – Зі своєю мамою?

– Так, з мамою…

– І навіщо вона прийде з мамою?

– Розбиратися… – знову тяжко зітхнув Іван.

– У чому?

– Мамо, тут така історія. – Іван чомусь не підводив очей до матері. – Ми з цією Настею вчора говорили про вагітність.

– Про що?.. – У Тетяни на голові піднялося волосся. – Про яку ще вагітність?

– Про ранню. Ну, посперечалися ми з нею, чи варто вважати вагітність в сімнадцять років ранньою, чи вона вважається цілком нормальною.

– Господи… – Тетяна обережно опустилася на стілець. – Так, Іване, тепер з цього місця давай детальніше …. Говори, що у вас там з цієї Настею сталося?

– Нічого не трапилося.

– Як це нічого? А причому, тоді, тут вагітність?

– Мамо, ну тебе ж бабуся народила у сімнадцять років? Адже так?

– До чого тут бабуся? – Вигукнула Тетяна. – Швидко кажи, що ти зробив із цією Настею.

– Я? – захвилювався Іван. – Я нічого не робив. Просто сказав їй те, що мені бабуся сказала.

– А що тобі бабуся сказала? – Здивувалася Тетяна.

– Що дівчині в сімнадцять років народжувати – це цілком нормально справа. Ти ж і сама мене народила о сімнадцятій. Адже так? Ось я сказав Насті, що це нормальне явище. А вона давай зі мною сперечатися, що це ненормально. Тим більше – у наш час. Але ж це нормально?

– Нічого не розумію… – Тетяна все ще продовжувала дивитися на сина. – А з цією Настею, з нею точно все нормально?

– З Настею все нормально, мамо. А ось з її матусею ні. Настя своїй мамі навіщось про нашу суперечку розповіла, хотіла дізнатися і її думку щодо цього, а та… Загалом, як Настя мені розповіла, розхвилювалася мама сильно, і пообіцяла до нас сьогодні додому заявитися.

– Навіщо це? – Здивувалася мама.

– Щоб, як вона сказала, розуму мене навчити і моїх батькам. Ну, тобто вам із татом.

– Так? – Тетяна задумалася. – Дивна мама… Хоча її зрозуміти можна. Ну, сам посуд, синку, якийсь сімнадцятирічний Іван каже її доньці, що в сімнадцять років дівчинці народжувати – це нормально … Я б, напевно, теж захвилювалася. І навіщо ти їй взагалі про мене з бабусею розповів?

– Та вона перша почала на цю тему говорити. Взагалі, дивна вона якась…

У цей час пролунав дзвінок у двері.

– Прийшли … – Іван зробив невдоволене обличчя. – Мамо, ти тільки, це… Тримай себе в руках… Гаразд?

– Гаразд… – Тетяна нервово видихнула і пішла відчиняти гостям двері.

А за хвилину Іван почув з коридору мамині вигуки:

– Олено, це ти чи що?!

– Таня! – у відповідь пролунав такий самий радісний вигук. – Подруго! Ось ти де сховалась. А я до тебе сваритися прийшла … – І гостя голосно зареготала.

– Я знаю, навіщо ти прийшла! – Засміялася і мама Івана. – Скільки ми з тобою не бачилися?

– А сімнадцять років і не бачились! Пам’ятаєш, я ж, як тільки ми школу закінчили, відразу заміж вийшла і поїхала з чоловіком в інше місто.

– Так і я одразу заміж вийшла. І одразу Івана народила.

– Та я знаю. Я ж теж народила, – почала хвалитися і гостя. – Але на півроку пізніше за тебе.

Поки подруги охали й ахали, до кімнати ввійшла здивована Настя.

– Нічого собі… – пробурмотіла вона, здивовано дивлячись на Івана. – Вони, виявляється, однокласниці.

– А чого ми тут стоїмо? – схаменулась раптом Тетяна. – Пішли до кімнати, я тебе зі своїм сином познайомлю.

– Ну, пішли, подивлюся.

Увійшовши до кімнати, Настина мама, посміхаючись, почала розглядати Івана, потім задоволено хмикнула:

– Так… Яблучко від яблуньки не далеко впало. Тільки ти дивися за ним, подруго, а той він, судячи з розповідей моєї Насті, такий ранній, як і ти була.

– А сама! – засміялася Тетяна. – Це ти у нас у класі найшвидша була. Всі хлопчаки на тебе, відкривши роти, дивилися. Та й донька в тебе теж, я подивлюсь, красуня.

– Мамо, я не зрозуміла, – все-таки, не витримала і спитала Настя: – А заміж одразу після школи виходити, це по-твоєму, теж, чи що, нормально?

У кімнаті повисла невелика пауза, потім Олена з запитанням подивилася на Тетяну, і знизала плечима.

– І як їм тепер відповідати на такі запитання? Ти знаєш, подруго? Я особисто не знаю.

– І я не знаю… – знизала плечима і Тетяна. – Одне можу сказати, виходити треба заміж лише з кохання! Як ми з тобою вийшли!

– Точно!

І однокласниці знову радісно засміялися.

About the author