Марія перебирала картоплю в дворі, як раптом відчинилася хвіртка, і на подвірʼя зайшла немолода вже на вигляд жінка в хустці. За руку вона тримала якусь дівчинку, років п’яти. Незнайомка строго глянула на Марію і сказала, навіть не вітаючись: – То ти, значить, мати Ольги? Марія кивнула, не в змозі і слова вимовити. – Так на, приймай онучку! – сказала незнайомка і підвела дівчинку до Марії. Марія ахнула і так і присіла на мішок, що стояв поряд. – Господи, та як же ж так?! – тільки й сказала вона

-Ну от у кого ти така безсоромна вродилася? – кричала Ользі мати. – І куди ти зібралася? Шмаття своє в валізу кидає вона! Бач, що надумала! Давай, розбирай все назад!

-Ну вже ні, мамо! – відповідала Ольга. – Досить з мене! Не залишусь я тут і дня! Що я робитиму? Корів пастиму, чи шо?!

-Та ти зовсім, чи що? – обурювалась Марія. – У місто вона зібралася! Та що ти там робитимеш?

-Я як Оксана влаштуюся офіціанткою у кафе! Вона от і зарплату, і чайові отримує!

-Перед мужиками крутитися? І не соромно тобі, безсовісна?

-А тобі не соромно так про рідну дочку?! Я не перед мужиками там красуватись їду, а працювати!

-Знаю я цю роботу! А що тобі тут не працюється? Дівки он місцеві чудово на ферму влаштовуються, працюють, зарплату отримують, заміж за хороших хлопців виходять, а ти?

Зібралася, невідомо куди! Та ще й про Оксанку згадала! Ця Оксанка ще та гуляка, і ти туди ж.

Але Ольга продовжувала складати у валізу кофточки, спідниці та сорочки. Вона вірила в те, що на неї чекає світле і цікаве життя попереду. Спочатку Оксана дозволила їй у себе оселитися, з роботою допомогти обіцяла, а вже потім вона, Оля, сама кімнатку зніме.

Давно хотілося Олі поїхати в місто. Дочекатися не могла, коли закінчить школу, і поїде до своєї старшої подружки Оксанки.

Та он як швидко в місті освоїлася: і роботу знайшла, і квартиру цілу зняла, в перукарню ходить, і модно одягається… Не як вони, сільські дівчата – на ногах панчохи капронові, сукні так пошиті, що фігурку підкреслюють, туфлі на шпильках, на голові капелюшок.

Ох і заздрила Ольга життю Оксани! Тому й поїхала, щойно встигнувши атестат отримати. Дуже вже кликала її подруга.

Бабці в селі між собою все на лавці головами хитають, гарбузове насіння гризуть, ні-ні, та якась і скаже про Оксанку, та про Олю:

-Одна безсоромна і друга туди ж!

Марія, як дочка додому зрідка навідається, все соромиться її, здається, що чекає вона – швидше б дочка назад у свої міста вирушала… І несхожа стала Оксанка на місцевих дівчат. Голову гордо тримає, ні словом, ні поглядом зайвим не обдарує.

Ольгина матір цього й боялася. Оля в сім’ї найстарша була, решта – малі, але матері і по господарству допомогти можуть, і навчаються в школі добре. Батько небагатослівний, похмурий, прийде з роботи втомлений, плечі натруджені опустить і сидить у дворі на лавці. Відпочине годинку і далі працювати – вже у своєму дворі. Як дізнався, що Ольга в місто втекла, сказав похмуро матері:

-Та облиш ти її. Що тепер зробиш…

Ольга спочатку навідувалася часто. А потім почала відчувати – не манить її рідне село. Убогими здаються будинки, двоповерхова школа, клуб. Все якесь сіре, непоказне…

А у місті – не життя, а свято. Вогниками світяться просторі вулиці, в зелені потопають алеї, тягнуть до себе вивіски кафе та ресторанів, магазини відчиняють просторі двері.

Ольга невдовзі кімнату зняла, в тітки у однієї у великому будинку за два квартали до центру. У саду – пишна черемха. Тітка та самотня, куди їй такий величезний дім.

Так і жили. Тітка все Ользі про заміжжя казала, але та ні в яку – мовляв, за абикого не піду, а погуляти з хлопцями і так можна, не виходячи заміж.

Тітка хитала головою, а про себе думала:

-Ох і безсоромна дівка. Дотанцюється з мужиками…

Але так то мовчала. Ользі нічого не говорила, а та зухвала стала, може і слівце міцне сказати.

Пройшло з того часу роки чотири. Ольгу мати вже й зовсім не бачила.

Почала переживати й турбуватися – зовсім рідко дівка навідується, про матір та батька, та своїх братів-сестер забула, зовсім міська стала, може й заміж уже вийшла, а вони й не знають.

А якщо вийшла, то чого на весілля не покликала. Соромиться, мабуть, рідні своєї та сільського свого походження.

…А одного разу Марія перебирала картоплю в дворі, як раптом відчинилася хвіртка, і на подвірʼя зайшла немолода вже на вигляд жінка в хустці.

За руку вона тримала дівчинку, років п’яти.

Марія глянула на на неї й ахнула!

-Та в неї ж Ольгині очі! – тільки й подумала вона. – Один в один…

Незнайома жінка строго глянула на Марію і сказала навіть не вітаючись:

-То ти, значить, мати Ольги?

Марія кивнула, не в змозі і слова вимовити.

-Так на, приймай онучку! – сказала незнайомка і підвела дівчинку до Марії.

Марія ахнула і так і присіла на мішок, що поряд стояв.

-Господи, та як же ж так?! – тільки й сказала вона.

-Та ось так. Безсоромна твоя Ольга. Кімнатку в мене знімала, платила, все, справно, а як дитина вродилася, так мені й каже:

-Посидь тітко Віро, та й посидь, а сама на побачення з якимось мужиком. Я її напоумити намагалася, але…

Навколо вже й брати-сестри Ольги зібралися, обступили дитину, роздивляються.

-А вона ніяк… А три місяці тому сказала, що з сім’єю його знайомитись поїде, мовляв, посидь, тітко Віра, з дитям. Потім приїду, заберу її.

Батько Тамари, – тітка кивнула на дівчинку. – Не став з Ольгою знатися, як дізнався, що вона вагітна… Я з дівчинкою сиділа, а потім Ольга подзвонила і каже мені:

-Дам тобі адресу, зроби послугу, відвези Тамару до моєї матері. Не потрібна вона мені тут, у мене нова сім’я. Мій, якщо дізнається про неї, кине мене.

А мені навіщо чужа дитина? От і привезла її до тебе, твоя внучка ж…

Тітка вручила дитині маленький мішечок з речами дівчинки, кивнула головою на знак прощання, і пішла з двору.

Так і залишилася сидіти на запорошеному мішку нещасна жінка. Поки маленькі ручки не обняли її:

-Бабусю, ти тільки мене не віддавай!

Схаменулась, обняла малюка:

-Та кому ж я тебе віддам, золотко ти моє?!

А сама в сльози ще більше – ну що за безсоромну вона виростила! Адже не цьому її вчила! Що Ольга за мати така, що дитя рідне на чужих людей залишала, а потім і взагалі батькам відправила?

Ідуть вулицею дві людини – не стара ще, у чомусь навіть гарна жінка, статна, з помітною фігурою і маленька дівчинка років п’яти, яка міцно тримається за руку жінки, немов боїться, що якщо відпустить її – одразу відберуть і відправлять її невідомо куди.

Всі знають матір Ольги і дочку її – чутки та плітки по селу швидко розносяться.

Ідуть вони не поспішаючи, в руках у жінки сумка з усілякими солодощами, та продуктами для сім’ї – значить із магазину.

Іноді – на ферму разом, чи по корів, і весь час маленька дівчинка міцно за руку тримає свою бабусю.

Тітки на лавках зітхають, хитають головами, та язиками цокають, перемовляючись між собою:

-Ну і безсоромна ця Ольга! Доньку залишила, батьків залишила і розважається десь. Одним словом – безсоромна!

About the author