Марина прийшла на роботу, глянула на свої чоботи й ахнула! – О, Боже! – подумала вона. – Я ж зовсім забула перевзутися. Хоч серветкою їх протерти. Марина зайшла у куток і дістала з кишені серветку. – Агов, Михайловичу, постривай! – раптом почула вона. Марина впізнала голос – це їх фінансовий директор. А Михайлович – це її начальник, Василь. Вона втиснулася в куток, щоб її не помітили. – Що тобі? – запитав Василь. – Ти будеш до Марини на корпоративі залицятися? – Та ну, нудна вона якась, їй-богу… – сказав начальник. – Окуляри ці ще й негарні. Марина аж оторопіла від несподіванки

-Один рік, два місяці та одинадцять днів, – порахувала про себе Марина. – Разом чотириста тридцять сім днів.

Марина і з усього розмаху зробила крок у калюжу, забризкавши чоботи і новенькі чорні колготки.

Один рік, два місяці та одинадцять днів тому від неї пішов чоловік.

І з того часу нічого на світі її не тішило і не здавалося цікавим. Мабуть, її пісне обличчя так набридло в офісі, що начальниця запропонувала їй перевестися в інше місто.

А що, нова обстановка, якісь зміни…

За місяць життя тут Марині не тільки не стало краще, а й місто їй зовсім не подобалося – сіре якесь, незатишне…

Якщо й був тут якийсь плюс, то такий, що ніхто її тут не знав, а отже, можна було ходити на роботу не нафарбованою, з пучком на голові та в одному й тому самому синьому костюмі.

Ніхто не буде цікавитися як вона поживає, не буде намагатися звести її з черговим розлученим мужиком.

У Марини вистачало сил тільки на те, щоб підняти себе з ліжка, дійти на роботу, сяк-так виконати свої професійні функції і повернутися назад у нудну орендовану квартиру з краном, що капає.

Їжу вона купувала у відділі кулінарії у найближчому супермаркеті, синій костюм по суботах відносила у пральню.

-Марино Іванівно, а ви прийдете на корпоратив? – поцікавилася руденька секретарка, здається, Люда.

-Ой ні, я таке не люблю, дякую…

Марина глянула на свої брудні чоботи й ахнула!

-О, Боже! Я ж зовсім забула перевзутися! – подумала вона. – Хоч серветкою їх протерти, чи що.

Марина зайшла у темний закуток й дістала з кишені серветку.

-Агов, Михайловичу, постривай!

Марина впізнала голос – фінансовий директор. А Михайлович – це її начальник, Василь.

Вона втиснулася в куток – аби не помітили!

-Що тобі?

-Ти як, будеш до новенької на корпоративі залицятись?

-Та ну, нудна вона якась, їй-богу… Окуляри ці ще негарні…

-Ну і я так подумав. Похмура така, не твій варіант. Я, мабуть, теж не буду…

Марина аж оторопіла від несподіванки.

-Похмура… Отак значить! – подумала Марина.

-Людо, а о котрій корпоратив? І де?

-Ой, ви все ж таки вирішили йти? Як чудово! Я вам зараз все розповім…

Повернувшись у квартиру, Марина роздяглася і стала біля дзеркала. Ні, фігура у неї чудова. Багатогодинні прогулянки допомагають триматися у формі.

А ось волосся – просто капець. І коли вона востаннє була у перукарні? І сукні ніякої з собою нема…

Але це все легко вирішується, були б гроші. А гроші в неї були…

-Давайте каре…

-Принесіть ось цю сукню на розмір меншу. І, мабуть, ще, зелене.

-Мені французький манікюр. Хоча ні, давайте ось цей – бордовий.

І щоб знову не влізти в калюжу – таксі.

-Дівчино, а ви з ким?

Повернулася – Михайлович.

-Ой! Марино Іванівно? Не впізнав вас…

-Василю Михайловичу, а ви чого це від нас таку красу ховали? Дівчино, вас як звуть?

Зробити вигляд, що нічого не помічаєш, потанцювати. А ось і повільний танець. Ну зараз я покажу тобі «похмуру»…

Усі вихідні дзвонить телефон: начальник кличе в ресторан, фінансовий директор у караоке, а хтось «Віктор з п’ятого поверху» – у кіно.

Марина п’є воду і зелений чай, а в понеділок одягається у синій костюм і йде на роботу.

-Один рік, два місяці і чотирнадцять днів, – порахувала про себе Марина. – Разом чотириста сорок днів.

-Ой, а у вас виявляється зелені очі! Вперше бачу.

Він усміхається, дивиться на неї, як на давню знайому. Хтось із корпоративу?

Марина опускає очі – ну, звичайно, черевики з жовтою стрічкою!

-Здрастуйте, – розгублено каже вона і тупає просто в калюжу.

-Ну, що ж ви, дівчино! Чекайте, у мене є серветка.

Незграбність полишає її, як тільки він сам мало не послизається і хапається за неї й регоче, а вона регоче теж.

Марина відчуває кожною клітиною свого тіла, що щось змінилося.

Поки що вона ще не розуміє що, але точно знає – ці зміни на краще…

About the author