Надя смажила оладки на вечерю. Роман сидів за столом і якось дивно дивився на неї. – Романе, що таке? – захвилювалася Надя. – Ти чого так дивишся? Щось сталося? – Надійко, я так більше не можу! – раптом сказав хлопець. – Ми живемо вже рік в одній квартирі. Ми сусіди. – Ну так, – здивувалась Надія. – Так дешевше орендувати. А що? – Як же ж тобі сказати… – У тебе є дівчина? – запитала Надія. – Ну давай тоді роз’їдемося. – Ні, Надійко! Нема в мене дівчини! – Роман раптом дістав якусь коробочку. Надя глянула на неї і ахнула

Надя бігла додому. Іспити позаду. Щойно в коридорі вона зустріла директора школи, він її привітав із хорошими результатами. Вона серед найкращих учнів, не золота медаль, але Надя була дуже рада своїм результатам.

-Ти вдома? – запитала вона маму.

-Так, мене відпустили, – сумно відповіла вона.

-А що сталося?

-Все добре, дочко, все добре. Мий руки і сідай за стіл.

Життя у їхній родині змінилося півроку тому. Батька зненацька звільнили з роботи.

А потім і мама змушена була піти. Вона працювала там же, і її чемно попросили написати заяву за власним бажанням.

Хорошої роботи не було. Батько влаштувався простим робітником на завод. Він почав часто гульбанити.

-Все буде як раніше. Треба почекати, – часто казав батько на своє виправдання, але нічого не змінювалося.

На випускний доньки батько не пішов. Він, як і завжди, прийшов додому веселим.

-Не проси мене, я втомився! – сказав батько.

-Доню, йди одна. Ти доросла. Батька не можна залишати одного. Все буде добре, – сказала мати.

-Добре? Усі будуть із батьками, а я доросла! Все буде добре? У кого? У вас? У мене? У вас все буде чудово. Ви чудово існуватимете, а не житимете!

-Надя! Припини.

-Це ви припиніть. Припиніть себе шкодувати, – вона вискочила гримнувши дверима.

Випускний для неї закінчився одразу після отримання атестату. Дочекавшись завершення урочистої частини, Надя швидко та непомітно пішла. Куди їй іти?

Додому і терпіти все це далі? Вона не збиралася терпіти. Нехай живуть, як хочуть, а вона буде щаслива.

До ночі вона одна гуляла містом, а потім тихо прийшла додому. Зібрала необхідні речі, документи і пішла.

У неї було трохи грошей, працювала влітку, та ще гроші які давали батьки на обіди у школі ніколи не витрачала, складала. На перший час має вистачити.

Вона вирішила поїхати в інше місто, де її ніхто не знав, хай і маленьке.

-Надя, привіт, – гукнув її, уже колишній однокласник Роман. – А ти куди? Вступати?

-Так.

-А куди?

-Ще не знаю.

-А я їду, назавжди, батьки гульбанять. Мені тут робити нічого. Вони мене впритул не бачать. Працюватиму. Сюди точно вже не повернуся. Не житиму, як вони. А ти куди?

-Подалі звідси. Ти ж знаєш про нашу сім’ю. Ледачий тільки не говорить про це.

-Не звертай уваги. Розумні люди промовчать. Я розумію, що я тобі не хлопець, і не подружка, але може разом поїдемо? Удвох легше буде. Обіцяю – залицятись не буду.

-Я навіть не знаю, давай…

Вони взяли квитки на найближчий поїзд та поїхали.

Був ранній ранок. Батьки Наді знайшли записку доньки. Ну щож, дівчинка стала дорослою, шукати її не стали.

Батькові було не до цього, а мати була зайнята батьком.

Батьки Романа бігали, шукали, коли його вранці не було вдома.

Хотіли в нього грошей взяти, а його нема. Роман давно хотів поїхати, і теж збирав гроші.

Підробляв ночами вантажником. Почали шукати гроші в будинку і знайшли тільки записку від Романа…

Надя та Роман зняли квартиру. Їх загальних грошей вистачило, і ще залишилося на їжу на початок. Роман знайшов роботу у найближчий автосервіс. Надя влаштувалася посудомийкою і подала документи в училище. Могла вільно вступити в інститут, але вирішила, що ще встигне.

Минали дні, місяці. Було важко, але вони працювали. Надя встигала ще й вчитися. Все поступово налагодилося.

Якось Надя смажила оладки на вечерю. Роман сидів за столом на кухні і якось дивно дивився на неї.

-Романе, що таке? – захвилювалася Надя. – Ти чого так дивно дивишся на мене? Щось сталося?

-Надійко, я так більше не можу! – раптом сказав хлопець. – Ми живемо вже понад рік в одній квартирі. Ми сусіди.

-Ну так, – здивувалась Надія. – Так дешевше орендувати. А що?

-Як же ж тобі сказати… – Роман задумався.

-У тебе є дівчина? – сумно запитала Надія. Ну давай тоді роз’їдемося. Я ж розумію, тобі треба її кудись привести. Я займуся пошуком кімнати і переїду…

Надія сказала це впевнено, але їй було шкода розлучатися з Романом.

За цей рік вона звикла до нього. Він і раніше їй подобався.

-Ні, Надійко! Нема в мене дівчини! – Роман раптом дістав з кишені якусь коробочку. – Точніше є. Це ти! Виходь за мене заміж. От якось так… Я давно тебе кохаю…

Надія глянула на коробочку і ахнула. Там була обручка.

-Заміж? – Надія не вірила своїм вухам.

-Ну так. Ти подумай. Можеш одразу не відповідати. Якщо ти проти, то я переїду.

Надя мріяла про випускний, але він пройшов не так, як вона цього хотіла. Мріяла про весілля, про білу сукню. А навіщо це все? Щастя може бути і без пишної сукні та гучного застілля.

-Я згодна. Тільки в мене одна умова. Я не хочу нікого запрошувати. Тільки ми вдвох.

-Я згоден. Ми нікому не скажемо.

Вони одружилися і стали вже жити, як чоловік та дружина.

Матері Надія зателефонувала, повідомила, що вийшла заміж. Батько, як і раніше, гульбанив, а вона не могла його залишити. Своїм батькам Роман теж повідомив, але вони, швидше за все, не зрозуміли.

Через півроку зателефонувала сусідка батьків Романа. Їх не стало…

Тут же Наді зателефонувала мати, батько дуже заслаб. Причина та сама. До приїзду дочки його не стало. Мати плакала. Надія з Романом теж. Якими б не були батьки, але вони були рідні…

Після поминок мати залишатися вдома не захотіла. Виїхала до села, звідки була родом. Там у неї залишилася мати, бабуся Наді.

Через півроку вони оформили спадщину. Роман продав квартиру батьків. Мати з Надією також продали квартиру. Мати всі гроші віддала дочці.

-Доню, пробач мені. Ти рано стала дорослою. Це все через мене. Мені нічого не треба. Я поїду назад до бабусі. Їй потрібна допомога. І роботу я там знайшла. Пробачте мене. Це все вам.

-Все гаразд, мамо. Живи собі. Ми приїжджатимемо. Ти в нас одна лишилася…

Надія з Романом купили за ці гроші квартиру. Вони з нетерпінням чекають на народження синів.

У них все попереду, і вони впевнені у собі, впевнені у своєму щасті…

About the author