Надія приїхала в гості до сестри в село. Через два дні після приїзду вона пішла в ліс по ягоди. Надія трохи погуляла, прилягла на траві й заспівала якусь пісеньку. – Ось тепер мені ясно, чому бабуся завжди співала у лісі! – подумала вона. – Ніхто не заважає, і думаєш, що все й усі довкола тільки мене й слухають! Їй стало легко і смішно від своїх думок. Раптом почула тріск сухої гілки. Вона різко сіла, глянула перед собою й ахнула

Того літа стояла спека, у місті жарко, пилюка. Будь-яка тінь вважалася за благодать.

Надія знемагала від спеки у квартирі. Вона перший рік на пенсії, а сестра постійно кличе до себе в село.

-Надійко, приїжджай до нас у село, у нас будинок просторий, сама знаєш, дихається в ньому легко, а в таку спеку навіть трохи прохолодно.

Спатимеш у прохолоді в темній кімнаті. Степан мій її збільшив, поставили ліжко й тумбочку, ось де прохолода.

-Гаразд, Лідо, приїду. І справді в місті дуже жарко, – пообіцяла Надія.

Вона зібрала трохи речей у сумку і поїхала на вокзал.

Електричкою до сестри майже дві години. Точніше до району, а там ще до села сім кілометрів автобусом. Але її зустріне Степан на машині.

Коли Надія увійшла в будинок, то одразу зрозуміла, про що говорила по телефону сестра.

У будинку була прохолода, протяг, тихо, добре.

Ліда – молодша сестра. Їй п’ятдесят один. З села вона нікуди не виїжджала. Вийшла заміж за місцевого хлопця Степана. З тих пір вони живуть разом.

Народили сина й доньку, у них уже свої родини, із села поїхали.

Степан вибудував простору хату, він майстер на всі руки, ніколи не сидить просто так, постійно при ділі, стукає, пиляє, прибирає.

Одним словом – гідний господар, скрізь порядок!

Того спекотного літа суниця була на славу. Надія пам’ятала, як у дитинстві ходила з матір’ю по суницю. У них на селі вона росла всюди.

Це зараз багато машин, дачників, косять траву на селі, і треба йти в ліс за село.

Батьківський будинок неподалік будинку сестри стоїть покосився, навколо зарості.

Степан хотів розібрати, але вирішив нехай поки що стоїть, а раптом хтось догляне ділянку.

Діти не хочуть жити в селі і дачу їм не потрібно. Що треба, мати з батьком завжди дадуть із собою – соління, маринади, варення…

Через два дні після приїзду до сестри, Надія вирушила в ліс по суницю.

Далеко в ліс навіть і заходити не потрібно, ягід багато. Надія швидко набрала невеликий кошик, озирнулася.

Яка краса у лісі! Трава висока, квіти, птахи співають, трава м’яка.

-Зараз приляжу на траву. Навіть і не пам’ятаю, коли я останній раз ось так лежала на траві, дивилася в блакитне небо, верхівки дерев гойдаються ледь-ледь, листя майже не шелестить.

Все застигло від спеки. Вляглася під деревом. Чомусь згадалася бабуся Оля.

Вона гарно співала, голос у неї був м’який і оксамитовий, співала скрізь і завжди, особливо у лісі.

Надія ходила з бабусею по гриби і ягоди. Гриби росли одразу за селом, швидко набирали повний кошик. А бабуся співала собі пісні різні, а маленька Надійка дивувалася:

-Бабуся, звідки ти знаєш стільки пісень?

-Надійко, так життя, воно саме – пісня. А я вже багато років прожила, багато чого бачила і пісень багато чула. А співати я люблю.

Від бабусі Надії такий голос не передався, але любов до співу вона мала.

Вона теж завжди співає пісні, де б не була на самоті.

Надія зараз живе сама, чоловіка поховала давно.

Донька одружена теж давно, поїхала з чоловіком в Німеччину, там живуть, працюють, виховують сина.

Приїжджають не дуже часто, зате постійно телефонують, постійно на зв’язку.

Надія в курсі всіх їхніх справ та новин, особливо про онука докладно розпитує.

Нещодавно вийшла на пенсію, відпочиває.

Спочатку сумувала Надія за роботою, колегами, але звикла, і їй навіть подобається належати самій собі.

-Що хочу, те й роблю, куди хочу, туди й їду! Не життя, а казка!

Надія лежала в запашній траві і наспівувала якусь пісеньку.

Співала не дуже голосно, але в лісі тихо, тільки пташки цвірінькали. Заспівала голосніше, і така благодать на неї найшла, співає, радіє…

-Ось тепер до мене дійшло, чому бабуся завжди співала у лісі! – подумала вона. – Ніхто не заважає, і думаєш, що все й усі довкола тільки мене й слухають, – сама собі вголос сказала вона.

Їй стало легко і смішно від своїх думок, і раптом почула тріск сухої гілки.

Вона різко сіла, глянула перед собою й ахнула!

Навпроти з кущів вийшов немолодий чоловік із кошиком, і з невеликим оберемком запашних трав.

Надія злякалася і застигла, спробувала підвестися, але незнайомець уже підійшов і простягнув їй руку.

Допоміг їй встати і стоять вони так, тримаючись за руку, і дивляться один на одного.

Вік далеко не юний, Надія встигла розгледіти глибокі зморшки на його обличчі, кущисті брови та карі очі.

А чоловік теж уважно дивився на неї, мабуть теж оцінюючи її зовнішність, принаймні так думала вона.

Тут Надія поступово почала приходити до тями, витягла свою руку з нього, треба зазначити, що вона була веселункою й любила багато говорити. Вона засміялася, а чоловік теж посміхнувся.

-Добридень, вибачте, що завадив вам відпочивати. Я спостерігаю за вами давно, ще коли ви з’явилися на цій галявині.

А потім заспівали і я стояв і насолоджувався, причаївся, щоб не злякати вас. Мене звуть Микола, а вас? – голос його був приємним, м’яким.

-А я Надія, – усміхаючись відповіла жінка.

-Ого, яке ім’я! Надія! Мабуть, надійна жінка, раз маєте таке ім’я, даєте людям надію! – сказав Микола. – Надія, вибачте, що я налякав вас, я не хотів. Я хотів з’явитися, як добрий гном, і показати вам ягідні місця, а у вас уже й кошик повний. Так що не вдалося мені здивувати вас.

На казкового гнома він, звичайно, не схожий, хоч і є невелика сива борідка. Але тепер він мимовільний свідок дій, думок та пісень Надії.

-Надія, я вам скажу, що за час моїх спостережень через кущі, я встиг зрозуміти вас і навіть звикнути, – сміючись, говорив Микола.

-Сідайте поряд, – запросила вона.

Познайомилися, розговорились. Кілька років тому Микола овдовів, двоє дітей дорослі й одружені.

Сюди на свою батьківщину він приїжджає часто, тут поховані його батьки.

Хоч Надія з ним майже з одного села, але вони незнайомі.

Микола на три роки старший за Надію, він поїхав вчитися після закінчення школи, а вона ще вчилася.

Вони можливо були б ровесниками, може і знали б один одного.

Тим паче батьки Миколи жили за два кілометри від цього села, але поховані тут на цвинтарі.

Микола розповідав про себе не поспішаючи. Він викладач. Приїхав провідати й прибрати памʼятники батьків.

Зупинився у сусідів, він завжди в них зупиняється на три дні, коли приїжджає.

Сусіди пам’ятають його батьків, та й його теж. Вони дуже добродушні й привітні.

-Найбільше мене зворушило ваш спів, у вас чудовий слух. Давайте разом заспіваємо щось. До речі, пісня, яку ви співали, мені теж подобається.

Розмовляли вони довго. Потім Микола провів Надію, а за хвірткою вже стояла занепокоєна сестра, і все дивилася в бік лісу, прикривши очі рукою від сонця.

Побачивши їх удвох, вона здивувалася:

-Надійко, я вже збиралася кликати Степана і йти на пошуки, думала, що ти заблукала. А ти виявляється у супроводі цікавого попутника. А що в нашому лісі водяться такі провожаті?! А я й не знала, – щиро сміялася сестра.

-Так, Лідочко, це Микола, знайомся. Ось знайшовся у лісі, тож мені було не нудно! Ми навіть разом пісні співали.

-Так, співати ти вмієш, знаю! Заходьте в гості, Миколо, там у мене чоловік Степан, познайомитеся, бо він з нами з жінками тільки й спілкується, напевно, нудно йому, – запросила Ліда їх у будинок.

-Ну, що ви, Лідія, хіба з жінками може бути нудно? – по-джентльменськи відповів Микола.

Наступного дня він поїхав, але зателефонував буквально через день:

-Надія, я постійно співаю одні й самі слова: «Я дивився тебе, шукав тебе всюди…». А давай свої пісні складемо в одну, і вона звучатиме чудово для нас, сподіваюся багато років? Тільки подумай добре, і скажи мені так.

-Добре, Миколо, я подумаю, чи є в мене час на роздуми?

-Звичайно, є! Але не довго, думай швидше, прошу тебе!

Надія все роздумувала, чи варто їй на схилі років наважуватись на такі зміни в житті, на такі «творчі проєкти».

Запитувала у сестри:

-Лідочка, ось скажи мені, чи варто мені зважитися на його пропозицію, чи вже вважати, що моя пісенька відспівана?

-Добропорядний чоловік цей Микола! Він тобі робить пропозицію, а ти роздумуєш. Я вважаю, що ти маєш прямо зараз зателефонувати йому й дати згоду, – наполегливо говорила сестра.

-Ну ні, я сама не дзвонитиму, він подзвонить скоро, от і поговоримо.

А Микола знову дзвонить і співає: “Я тебе почекаю, тільки ти приходь назавжди …”

Врешті не встояла Надія! А що тут поробиш? Нехай їм не по двадцять років, але ще поживуть!

Співатимуть свої пісні, і дописуватимуть свої пісні до кінця свого життя.

-Миколо, я згодна! – урочисто повідомила Надія.

І вона почула:

-Я дуже радий, Надійко! Коли на тебе чекати?

Так і живуть вже багато років Надія з Миколою, співають свої пісні, радують один одного.

А Надія завжди згадує слова бабусі:

-Життя, воно саме, як пісня…

About the author