Надія Пилипівна йшла з магазину з важкими сумками продуктів. У неї якраз закінчилися і соняшникова олійка, і сіль, і крупи… Ну і сходила б по продукти два рази! А то ж ні – набрала дві важкі сумки, полінувалася! Кректячи, вона піднялася сходами ґанку і забарилася перед дверима з кодовим замком. Ключі було ніяк не дістати з кишені – руки зайняті сумками. – Коли не треба, двері не встигають зачинитися, як їх знову відчиняють! А коли треба, то не дочекаєшся! – зітхнула Надія. Раптом двері відчинилися й Надія Пилипівна ахнула від несподіванки

Надія Пилипівна йшла з магазину, згинаючись під вагою сумок.

У неї закінчилися і соняшникова олійка, і сіль, і крупи…

Ну і сходила б по продукти два рази, а то ж ні, набрала дві важкі сумки, полінувалася бігати туди-сюди!

Кректячи, вона піднялася сходами ґанку і забарилася перед дверима з кодовим замком.

Ключі було ніяк не дістати з кишені – руки зайняті сумками.

Надія кілька секунд стояла й розмірковувала – поставити сумки на брудний цемент ґанку і дістати ключі з кишені, чи дочекатися когось, хто зайде чи вийде з під’їзду.

Надія Пилипівна озирнулася. Охочих увійти в під’їзд не виявилося.

-Коли не треба, двері не встигають зачинитися, як їх знову відчиняють! А коли треба, то не дочекаєшся, ось як зараз! – зітхнула Надія.

Сумки з продуктами були важкі…

Раптом кодовий замок просигналив, і двері відчинилися і Надія Пилипівна ахнула від несподіванки.

Під ноги Надії Пилипівні кинувся з гучним гавканням маленький кудлатий песик. Надія Пилипівна підскочила на місці і випустила сумки. У них щось тріснуло.

Вона сплеснула руками…

Собачка й сама злякалася, вирячила очі й позадкувала до ніг господині.

В одному з пакетів тріснула пачка з молоком, і біла калюжка почала швидко розтікатися по цементу.

Собачка гавкнула пару разів, тепер уже на молочну калюжку, що підповзала до її ніг, і почала пити молоко…

-Фу, Берта! Не можна. Бруд! Фу! – смикала господиня за повідець, намагаючись відтягнути собаку від калюжки.

Берта вперлася всіма чотирма лапами і продовжила пити, не звертаючи жодної уваги на крики господині.

Тут Надія Пилипівна отямилась і заявила:

-Чого це бруд? Молоко свіже, щойно куплене, хай п’є, що вже тепер.

І таким поглядом зміряла господиню, що та ніяково опустила очі.

Ви б її на руках із під’їзду виносили, чи що.

Собачка, тим часом, напилася і позадкувала назад, обтрушуючи підмочені лапки і мордочку. Надія Пилипівна подалася назад від бризок і мало не послизнулась з ґанку.

-Весь двір в собаках! Скаргу напишу! – гнівно вигукувала вона.

Собачка раптом загарчала і стала на захист господині.

-Ось я тобі! – Надія Пилипівна помахала песику пальцем.

Берта заскавчала, сховалась за ногу господині, і виглядала звідти чорними очима-намистинками.

-Та приберіть її від мене! – скривилася Надія Пилипівна.

Господиня не стала чекати, підхопила на руки собачку, що впиралася, і швидко зійшла з ґанку.

Надія Пилипівна, охаючи, почала піднімати пакети. З них капало молоко.

Тут двері під’їзду відчинилися, і сусід Микола, чоловік років сорока, ступив начищеним черевиком прямо в молочну калюжу.

Він відступив назад, затрусив ногою, точнісінько, як песик, і загомонів:

-От же ж! Нові туфлі забруднив. Попереджати треба. Який бруд розвели! – він тримав ногу на вазі і розглядав завдані збитки.

-Це зовсім не бруд. Я найдорожче та найсвіжіше молоко купую, – ображено заявила Надія Пилипівна. – Ви б під ноги краще дивилися. Ох, все промокло. Ну що ж це таке…

В цей момент з найближчих кущів зʼявилася Берта і знову загавкала, тепер уже на Миколу.

-А ну вас! – махнув він рукою і попрямував геть.

-І навіщо тільки заводять таких собак? Толку ніякого, один шум. Ні, треба написати скаргу, куди слід.

Надія Пилипівна все ніяк не могла заспокоїтися і бурчала, піднімаючись сходами на свій поверх, залишаючи позаду доріжку з білих крапель.

-Всі продукти мені споганила. Налякала, – бубоніла Надія Пилипівна, дістаючи з пакетів мокрі продукти.

З того часу вона довго прислухалася, перш ніж відчинити двері під’їзду.

Входила вона обережно, з острахом, як раптом знову назустріч вискочить собачка…

…Минуло два тижні. Надія Пилипівна поверталася з магазину й побачила швидку допомогу біля свого під’їзду. Не полінувалася, постукала у вікно водієві:

-Чого став прямо біля дверей? По кущах лізти, чи що?

Той опустив скло і відповів спокійно:

-Зараз на ношах винесуть, від’їду. Зачекайте…

Незабаром просигналив кодовий замок, відчинилися двері і двоє чоловіків винесли з під’їзду когось на ношах.

Надія Пилипівна подалася вперед, витягнувши шию. На ношах була господиня Берти… Вона впізнала Надію Пилипівну і звернулася до неї слабким голосом:

-Будь ласка, благаю, подбайте про Берточку. Вранці та ввечері виводьте гуляти, їжа в холодильнику… – вона закотила очі і з її руки випала в’язка ключів.

Надія Пилипівна підняла їх, провела поглядом швидку.

-І треба було саме в цей момент підійти до під’їзду. Хай би хтось інший дбав про цю… Берточку, – бубоніла вона, піднімаючись сходами до своєї квартири.

Вдома Надія Пилипівна розклала продукти і сіла до телевізора. Мало не запізнилася на початок улюбленого серіалу. Задивилась і зовсім забула про прохання сусідки.

Коли після перегляду серіалу Надія зменшила звук телевізора, то почула шум за дверима. Прислухалася, намагаючись збагнути, що там відбувається. Надія Пилипівна вийшла.

-Що трапилося? – запитала вона сусіда по майданчику.

-А ви не чуєте? Ось, послухайте, знову гавкає. І до того гавкала. Вирішуємо, що робити. Спати ж не дасть, – квапливо розповідав сусід.

Берта! – згадала Надія Пилипівна.

Вона повернулася до квартири, схопила ключі і метнулася на поверх вище.

Не встигла відчинити двері, як до неї кинувся песик. Побачивши, що це не її хазяйка, собачка загавкала. Надія Пилипівна зачинила двері.

-Гаразд, добре, вгамуйся. Гуляти хочеш? Зараз ходімо. Де ж повідець? Втечеш, як перед хазяйкою потім відчитуватися буду? – говорила вона, шукаючи очима тонкий собачий ремінець.

Повідець знайшовся на тумбочці зі взуттям. Надія Пилипівна пристебнула його до нашийника і відчинила двері. Берта рвонула до сходів, звідки тільки стільки й сили взялися.

Надія Пилипівна ледве встигала за нею. Вибігши на вулицю, собачка заскавулила і натягнула повідець до краю, побачивши кущі. Зробивши свої справи, вона з виглядом переможниці подріботіла доріжкою по двору, винюхуючи щось у траві.

-Невже мені тепер увесь час разом з нею по кущах нишпорити? – думала Надія Пилипівна, йдучи за Бертою.
Потім вона відвела її додому, поклала в миску їжу, що знайшла в холодильнику.

-І щоб тихо у мене. Зрозуміла? Вранці прийду, – Надія Пилипівна помахала Берті пальцем.

Та гавкнула, наче зрозуміла, і уткнулась мордочкою в миску.

-Отож бо, – Надія Пилипівна спустилася до себе.

Ось так і почала вона приходити щодня, годувати та виводити на вулицю собачку. І зненацька їй сподобалося гуляти з Бертою!

Раніше вона взагалі ніяк не гуляла – в магазин і назад, та ще й сміття викинути.

А тепер поважно розгулювала, така собі вся пані і ще й з собачкою.

І спадало їй на думку, що це не вона, а Берта вигулює її. Бо хоч повідець і тримала Надія, але тягла його Берта, куди їй заманеться.

Тепер Надія гуляла із собачкою по подвір’ю. А де ж іще? Далеко йти – не витерпить Берта. А решті нема чого лазити по кущах, ходіть дорогою.

Берта звикла до Надії, зустрічала її, махаючи хвостиком і зазираючи в очі своїми чорними бусинками.

-Треба ж. Давно б так… – думала Надія.

Коли через два тижні повернулася з лікарні хазяйка, Надія Пилипівна навіть засмутилася. Так звикла до Берти, що не хотіла з нею розлучатися. Вона сумно дивилася на Берту з хазяйкою, що гуляли у дворі.

-А що, може, мені теж завести таку? Чекатиме мене, зустрічатиме і радітиме. Жива істота у домі. Не так самотньо. І сенс життя з’явиться, турбота.

Кілька днів Надія Пилипівна плекала цю думку, а потім пішла на ринок.

Довго ходила, вибирала, і все не подобалися їй цуценята. І вже хотіла піти, сварячись на себе, що піддалася хвилинній слабкості, як побачила хлопчика років дванадцяти з коробкою біля ніг, з якої виглядав якийсь брудний собачка.

У чорних очах собачки стояла така скорбота і надія, що серце защеміло від жалю.

-За скільки продаєш? – запитала вона хлопчика.

-Скільки дасте. Вона гарна…

Надія дістала з гаманця двісті гривень. Щасливий хлопчик вручив їй собачку.

Вдома Надія Пилипівна вимила Кусю, так вона назвала свого песика.

Поки маленька грудочка тремтіла, загорнута в плед, вона сходила до сусідки і запитала, які щеплення потрібно робити, і взагалі, просто поділилася радістю!

Тепер у дворі вони гуляли разом – дві собачки і дві пані похилого віку. Берта і Куся подружилися, як і їхні господині.

Надія Пилипівна більше не злилася і не сварилась на собак та їхніх господарів. Навпаки, розчулювалася, дивилася, порівнювала, цікавилася. Багато гуляла на свіжому повітрі і навіть аж ніби помолодшала…

…Ось така історія. Друзі наші менші вчать нас терпінню, жалю і, звичайно, любові, куди ж без неї… Вони роблять наш світ добрішим і кращим…

About the author