Ніна прибирала в кімнаті сина, як раптом натрапила на його альбом для малювання. Жінка відкрила його і побачила портрети якоїсь дівчини. – Хто це, синку? – гукнула вона сина до кімнати. – Ніхто. Просто вчуся, – Михайло засоромився і забрав у мами альбом. – І що тут такого. Вже дорослий щоб закохуватися, – подумала мама. Через місяць Ніна пішла до Михайла на випускний у школу. Раптом жінка помітила дуже знайоме обличчя серед натовпу. Ніна придивилася і застигла. – О Господи! Це ж вона, – тільки й подумала жінка

Вчителька англійської мови Олена Павлівна була така гарна, що Михайло забував про все на світі на її уроках. А уроки були чудові, і через неї, його вчительку, і через саму англійську мову, в яку він теж закохався.

Михайло був круглим відмінником, навчання давалося легко, а англійська мова взагалі була улюбленим предметом з тієї ж причини: він просто любив свою вчительку. Струнка, завжди гарно одягнена, з манікюром і зачіскою, і з сірим, як осіннє небо, очима.

Втім, її любили усі учні. Вона ніколи не підвищувала голос, не ставила двійок і допомагала кожному, хто хоч у чомусь вагався. Михайла вона особливо не виділяла з усіх учнів, як це робила математичка: беріть приклад із Микитенка; спитайте у Михайла, хай він вам усім покаже, як треба вирішувати це рівняння – і тому подібні висловлювання вганяли його в фарбу.

Ні, математичку він не любив і так і хотів їй відповісти: беріть приклад з Олени Павлівни, як треба поводитися з учнями.

А ще Михайло любив малювати. І якось мама виявила у нього альбом із портретами прекрасної дівчини. Він зображував її в різних ракурсах, і кольорових та чорно-білих. І мама спитала тоді:

– Хто це, синку?

Михайло почервонів, забрав у мами альбом і сказав:

– Ніхто. Просто вчуся малювати обличчя.

Мама подивилася на Михайла уважно, але нічого не сказала. Син подорослішав, став високим хлопцем. І звичайно ж, міг уже закохатися, але те, що предметом його обожнювання була тридцятирічна вчителька, їй і на думку не спало.

Не здогадувалася про це й сама Олена Павлівна. Вона була щасливо заміжня, мала десятирічну доньку, яка навчалася в єдиній у їхньому місті гімназії, любила свою роботу. Її життя вдалося.

У випускному класі, до кінця навчального року, Михайло засумував, передчуваючи швидку розлуку із жінкою своєї юнацької мрії. Однокласниці, які буквально липли до нього, наввиперед пропонуючи дружбу та спільні прогулянки, його не цікавили. І вони відступили.

Підійшов випускний. Михайло у світлому костюмі, відмінно одягнений і причесаний, вийшов на сцену і отримав свою заслужену золоту медаль та похвалу вчителів, скромно розкланявся і спустився до зали, шукаючи очима Олену Павлівну.

Він приготував їй подарунок на згадку: її портрет, виконаний у чорно-білих тонах і вставлений у рамку.

Портрет був акуратно загорнутий у сріблястий папір і зберігався у мами у сумці. Коли урочиста частина закінчилася, мама з татом пішли додому. Але перед цим мама відкликала сина убік і сказала:

– Візьми свій подарунок. Я згадала цю жінку…, – і іскра співчутливого розуміння блиснула в її очах.

Михайло взяв пакунок, провів батьків і нарешті побачив її. Вона стояла в колі вчителів у гарній сукні і на тоненьких каблучках. Як завжди чудова.

Юнак підібрав момент і підійшов до коханої вчительки. Її очі були такі прекрасні і дивилися з такою цікавістю, що він не знаходив слів, як розпочати розмову. Вона почала її сама:

– Я вітаю тебе, Михайле. Вже визначився із подальшим навчанням?

– Так, у Київ поїду, спробую свої сили в університі. А це вам, – сказав він і ніяково простягнув їй сріблястий пакунок.

Олена Павлівна розгорнула його і поглянула на свій портрет. Потім підняла очі, і їх колір набув відтінку сутінків, що згустилися.

Вона почала йому дякувати, сказала, що портрет точно передав її образ, хотіла сказати щось ще. Але він почув голос своєї класної керівниці, вона стояла з директором школи і просила його підійти.

Довелося порвати останню ниточку, яка зв’язує його з Оленою Прекрасною і покинути її. А чого ще чекати? Для нього все закінчилося, і мрія вислизала, йшла у минуле. Залишиться лише чудовий образ у пам’яті та альбом із портретами.

З того часу минуло сім років. Отримано диплом, знайшлася робота в Каєві. Михайло рідко приїжджав до свого рідного міста. Більше батьки навідувалися до нього до столиці. Але нарешті в одну з відпусток він вирішив провести з ними. Вони відбудували новий будинок, переїхали та покликали його до себе на новосілля.

– Ну як, сину, наречену не знайшов собі ще? – Запитав батько, а Михайло відповів, що все ще в пошуку.

– Дивись, найкращих розберуть. Що тоді робитимеш?

Батько жартував, а Михайлу було не до жартів. Він ніяк не міг викинути з голови той образ, який зачепив його одного разу і не відпускав. Дівчата у Києві в нього, звичайно, були. Але здебільшого подружки. І лише одна з них, Соня Бондаренко, могла вважатися нареченою, та й то з великою натяжкою.

Вона була киянкою, познайомила Михайла зі своїми батьками, і ті прихильно зустріли його у своєму домі. Але все ж таки цю звичайну, навіть особливу настороженість киян він відчував. Іногородній, а отже, тут можливий розрахунок. Михайло це розумів, і намагався приходити в гості якомога рідше.

Соня кілька разів залишалася в нього на орендованій квартирі і натякала на те, що могла б сама до нього переїхати. Але тут він якраз зібрався у відпустку до батьків, то їй нічого й не відповів.

Приїхавши до рідного міста, він переживав думкою і пристрасним бажанням побачитися з Оленою Павлівною. Збирався, а точніше, наважувався довго. Але нарешті одного з чудових літніх вечорів його рішучість набула реальних обрисів. Завтра він повинен повернутися до Києва, тягнути не було куди.

Михайло купив букет чудових троянд і вирушив у гості, сподіваючись, що вона проживає все за тією ж адресою, яку пам’ятав зі школи: він якось потай проводив її до дому.

Йому пощастило, на стіні біля під’їзду висів список мешканців, де значилося її прізвище. Він рішуче піднявся на потрібний поверх і натиснув на дзвінок.

Михайло дуже хвилювався, коли йому відчинили двері. Великі сірі очі дивилися на нього з цікавістю.

– Здрастуйте, я до Олени Павлівни. Вона дома? – спитав він дівчину, як дві краплі води схожу на його колишню вчительку.

– Ні, але ви проходите, вона скоро прийде. Я Оля, її дочка. А ви?

Михайло пояснив і був відразу запрошений у добре обставлену вітальню. Вони розмовляли. Виявилося, що Оля минулого року закінчила гімназію, вступила на філологічний, як мама і зараз на канікулах.

А він дивився на неї і не вірив, що буває таке… Ось вона, його мрія, втілена у цій гарній, привітній дівчині.

Невдовзі з’явилися Олена Павлівна з чоловіком. Вона так зраділа Михайлові, що він розгубився від несподіванки. Роки мало змінили її, хоча вік наближався до сорока.

Вони пили чай, вдаючись до спогадів, а чоловік спитав: чи не цей талановитий молодик намалював портрет його дружини, який досі стоїть у них у кімнаті на комоді?

Михайлу стало ніяково і він віджартувався, сказав, що це був подарунок на згадку про одного з найкращих її учнів. Всі розсміялися, а вечір тихо добіг кінця. Пора було прощатися.

– Можна я пройдуся з вами трохи? Прогулятися захотілося, – раптом спитала Оля, і він з радістю погодився.

Вони гуляли вечірнім містом, дівчина всю дорогу щебетала, розповідаючи свої наївні дівочі історії. Він слухав і непомітно розглядав її.

Вона йому дуже подобалася, гарна, безпосередня, продовження тієї, що назавжди оселилася у його серці.

Михайло був вдячний Олі за цей вечір, провів назад до під’їзду, побажав удачі. І навіть обійняв на прощання. І ці обійми були тією межею, яка пролягла між його юністю і дорослим життям. Він чітко зрозумів, що мрія інколи так і залишається мрією. І підміні не підлягає.

З легким серцем він полетів назад, думаючи про Олену Павлівну з легким сумом. І ще про те, що знайдеться якийсь щасливчик, котрий закохається в її дочку і стане їй чоловіком.

Але це точно буде не він. Ця думка йому навіть на думку не спадала.

About the author