Ніна сиділа на лавці в лікарняному парку. – Можна? – запитав незнайомий голос. – Так. Сідайте, – Ніна посунулася. – А ви тут давно? – Два тижні, майже, – посміхнувся чоловік. – Дуже додому хочеться. – А у мене помідори не підв’язані, – зітхнула Ніна. – А ви не з міста? – запитав чоловік. – З Калинівки, – відповіла Ніна. – З Калинівки? – здивувався незнайомець. – У мене там кохана жила. – А як її звали? – зацікавилася жінка. – Ніночка, – відповів він. Ніна застигла. – Цього не може бути, – тільки й подумала вона

Ніна Павлівна, наспівуючи якусь мелодію, підв’язувала помідори. Вона задоволено усміхалася. Урожай обіцяв бути багатим.

Раптом посіріло в очах. Жінка похитнулася. Вона знайшла сили гукнути сусідку.

– Ти, Ніно, не переживай, – казала сусідка, коли жінку забирала швидка, – Я за будинком і господарством догляну. Головне, поправляйся. Дочці твоїй подзвоню, город поливатиму. Ні про що не турбуйся.

Після того, як Ніну доставили в палату, вона прийшла до тями.

– Що зі мною? – стурбовано запитала вона.

– Полежите кілька днів, оглянемо. А там видно буде, – невизначено відповіли їй, – А зараз відпочивайте.

– На вулицю мені можна виходити?

– Можна. Тільки ненадовго. Багато не ходіть. Біля корпусу лавочки є. Тільки на сонці не сидіть. А в тіні можна.

Після обіду Ніна Павлівна зібралася в сквер прогулятися. Вона розташувалася на лаві під розлогим кленом і задумалася

– Ви не заперечуєте, я присяду поряд? – зупинив її думки незнайомий чоловічий голос. – Ви дуже сумна. Не переживайте. Лікарня хороша.

– Так. Так. Сідайте. – Ніна Павлівна посунулася, звільняючи місце. – А ви тут давно?

– Два тижні, майже, – посміхнувся чоловік, – Щось погано почувався. Дружина та дочка запереживали та відправили на повний огляд. Сумно без них. Але завтра виписуюсь. Дуже додому хочеться.

– А у мене помідори не підв’язані. – зітхнула Ніна Павлівна. – Якщо буде вітер, то поламає. Собачці кашу не зварила. Думала, що ввечері зварю. А ось як вийшло…

– А ви не з міста? – зацікавився чоловік.

– З Калинівки. Неподалік тут. Донька у місті живе. Вона внучку з садка забере і приїде сюди.

– Калинівки? – здивувався чоловік. – У вас там клуб у центрі працює?

– Згадали, – засміялася Ніна Павлівна, – Там супермаркет відкрили. Давно. Років десять тому. А ви бували у нас?

– Шкода! Гарний клуб був. – зітхнув чоловік. – В Калинівці моя бабуся жила. Мене на літо до неї відправляли. А востаннє коли був, я там закохався.

– Та ви що? – жінка зацікавилася. – А в кого? Ми з Вами майже ровесники. Я всіх дівчат знаю. Не пам’ятаю, щоб роман із міським був.

– Ой, роман, – засміявся незнайомець і сплеснув руками. – Я був молодий і боязкий. Дівчина за три будинки від бабусі жило. Маленька, очі чорні, величезні. Дивишся в них, як у вир із головою. Я тоді так закохався. Не повірите, щоранку в поле бігав. Нарву букет квітів і біля вікна залишу.

– А як звали Вашу кохану? – несміливо запитала Ніна Павлівна, і затамувала подих.

– Ніночкою. Прізвище не пам’ятаю. Я на честь її назвав дочку свою. Напевно, знаєте її. Від клубу, якщо йти до річки, п’ятий будинок. Там ворота були такі великі. Зелені. А бабуся моя якраз ще через три будинки жила.

– Бабуся Зіна? – пробурмотіла Ніна Павлівна. – А Ви “студент”?

– Так. Мене місцеві так прозвали. За окуляри, мабуть. Ви пам’ятаєте мене? – Чоловік уважно оглянув Ніну Павлівну. – А я щось Вас не впізнаю.

– Не дивно, – засміялася жінка, – Я з іншого боку села живу. А Ніночка у селі так і живе. Чоловік її до сина поїхав. Син у Києві. Незабаром одружується. Донька одружена, внучка. Все гаразд у неї. Може, вітання передати?

– Та ні. Не треба. – посміхнувся чоловік. – Сталося так, як сталося. Навіщо минуле ворушити.

– А Ви хочете її знову побачити?

– Ні! – твердо відповів чоловік. – Минули роки. Долі у нас різні. Ніночка – це спогад про перше, нерозділене кохання. Гарний та світлий спогад. У пам’яті вона юна і смішна дівчина. А побачу я чужу та стару жінку. І що буде?

– Що? – перепитала Ніна Павлівна.

– Нічого! – похитав головою чоловік. – Але найжахливіше, що й спогади зникнуть. Тобто, не зникнуть, а реальність їх перекреслить. А так вона завжди буде зі мною молодою та красивою. Ви розумієте мене?

– Розумію, – сумно кивнула Ніна Павлівна.

– По палатах! Двері зачиняю! Пізно вже! – пролунав різкий і скрипучий голос.

Вночі Ніна Павлівна не могла заснути. Вона добре пам’ятала це чудове літо. До сусідки приїхав смішний, онук в окулярах. У клубі на танцях він стояв осторонь і не зводив з Ніночки очей. Вона знала, що щоранку, хлопчина тихенько відчиняв хвіртку і, з побоюванням, йшов до її вікна. Запах польових квітів наповнював усю кімнату.

– Ще раз цей “студент” подивиться на тебе, – казав їй майбутній чоловік, – Не знаю, що буде.

– Тільки спробуй. Якщо дізнаюся, що підходив до нього, – казала Ніночка, – Ніколи розмовляти з тобою не буду. І в клуб із тобою не піду.

“Добре, що він не впізнав мене. Роки беруть своє.” – Ніна Павлівна розглядала себе у дзеркало. – “Морщин багато. Не схожа я зараз на те тендітне, дівчисько. Може, тільки очі чорні залишилися. Але як же приємно дізнатися, що хтось любив мене так сильно, що проніс спогад через все життя.”

About the author