Олена зварила яйця, зробила бутерброди і все акуратно поклала в лоток. – Ось тримай. Перекусиш, – скзала жінка чоловіку, який збирав сумку, щоб їхати на рибалку на кілька днів. – Дякую. Поки мене не буде, ти будь вдома, – дав настанови Дмитро і пішов. Наступного дня, Олена прокинулася від дзвінка у двері. Жінка відкрила. На порозі стояли друзі Дмитра, з якими він їхав на рибалку. – Не знаємо, як сказати, – почав один чоловік. – Дмитра не стало. – Як не стало? – застигла Олена, нічого не розуміючи

Діма любив свою дружину. Дуже. І дуже ревнував.

Олена не знала, куди подітися від його всевидячого ока.

Піде в магазин – Діма зателефонує разів п’ять:

– Ти де? Сама? Чому довго не відповідаєш? Коли повернешся? Я скучив!

Зайде до подружки – та сама історія.

Якщо затрималася з роботи, навіть хвилин на п’ятнадцять – все! Сварка забезпечена! Причому неабияка: з образами, претензіями, розпитуваннями та вимогами:

– Я повинен знати, де ти знаходишся, що робиш, з ким спілкуєшся! Я твій чоловік! Ти повинна звітувати! Навіщо таку коротку спідницю вдягла? А джинси? Чоловікам сподобатися хочеш?

Спочатку Олені це подобалося. Навіть лестило: ось як чоловік мене кохає! Потім стало дратувати. Адже приводу до ревнощів жінка не давала. Сподівалася, що Діма це оцінить та заспокоїться. Але не тут було!

Після весілля минуло кілька років, а ревнощів так і тривали. Діма ревнував дружину до роботи, до подруг, до нового вбрання, навіть до серіалів, які відволікали дружину від нього самого.

Про чоловіків і говорити нема чого! У присутності чоловіка Олена переживала зайвий раз привітатись із сусідом, з однокласником, із колегою по роботі. А заговорити із чоловіком-продавцем – так взагалі! Діма відразу робив висновки, викривав, влаштовував сварки. Добре, що робив це вдома, а не на людях. Інакше Олена давно б від нього пішла.

Вона і так весь час чекала, коли ж Діма з друзями поїде на рибалку. На щастя, чоловік любив порибалити, посидіти біля багаття, зварити справжню юшку, переночувати в наметі на березі. Коли їхав, Олена насолоджувалася свободою та спокоєм. Нехай недовго, нехай дзвінки від чоловіка надходили майже кожні дві години, та все-таки! Він був далеко… А отже, вона могла хоч трохи зосередитись на собі та своїх справах.

І ось одного разу Діма поїхав із друзями на рибалку. Попередньо дав дружині настанови, розпорядження та застереження. Суворо сказав не розлучатися з телефоном, стежити за його зарядкою:

– Я дзвонитиму, Олено. І не дай Боже ти не відповість!

– Не хвилюйся, все буде добре, – заспокоїла дружина, цмокнула чоловіка в щічку, зачинила за ним двері і радісно похлопала в долоні.

Потім набрала номер:

– Марино, привіт! Я зараз до тебе, як домовлялися. Мій на рибу поїхав. Ага! Нарешті… Коротше, чекай. Надвечір буду.

Олена закінчила всі справи і вирушила до подруги, відчуваючи приємний вечір.

А Діма…

Перший раз зателефонував, доки їхали до місця. Другий – поки приїхалиу. Третій – вже на середині озера.

Олена справно відповіла. Поки ще була вдома.

А коли йшла до подруги, забула телефон на столі у коридорі. Виявила це в автобусі, але повертатися не стала.

Коли Олена не відповіла на третій за рахунком дзвінок, Діма запереживав. У голові відразу намалювалися погані картинки.

Човен причалив до берега.

Хтось із чоловіків зайнявся багаттям, хтось – юшкою, хтось став ловити рибу з берега.

Діма вирішив терміново повернутись додому. Адже Олена вже дві години не відповідала на його дзвінки!

Нічого не сказавши, чоловік пршов через ліс. Добре, траса була недалеко, зупинив якусь машину і добрався додому.

Хвилин за двадцять друзі помітили, що Діми… нема…

Гукали, шукали навколо табору – нікого! Обійшли озеро вздовж берега – нема!

Обшукали човен – жодних слідів.

– Мабуть сталося найгірше? – припустив хтось.

– Не дай Бог! На світанку знову почнемо пошуки. Зараз немає сенсу – надто темно, – обізвався хтось інший.

Олена повернулася додому за північ. Відчинила двері, зробила крок у коридор і застигла.

Прямо біля дверей, розташувавшись на підлозі, спав Діма обійнявши її телефон.

Олена чоловіка переступила, будити не стала: кому хочеться виправдовуватися серед ночі?

Через годину він сам, заліз до неї під ковдру.

Вранці подружжя поговорило, все з’ясували. Олені, звичайно, дісталося за неуважність, за пізні походи до подруги, але все пройшло несподівано мирно. Чи то далася взнаки втома, чи то він, нарешті, зрозумів, що забути телефон – не така велика проблема.

А що ж друзі? Як тільки сонце встало, вони вирушили на пошуки товариша. Шукали цілий день. Нічого!

Думка про те, що Діми не стало набувала реальних обрисів.

– Що сказати дружині? Як?

З цими думками чоловіки під’їхали до під’їзду, де жив Діма. Піднялися на ліфті. Довго м’ялися біля дверей, не наважуючись зподзвонити.

Нарешті хтось натиснув кнопку…

Двері відкрилися. На порозі стояв Дмитро власною персоною.

Як друзі пояснили йому, що так робити не можна, описувати не будемо. Відомо, що Діма довго ходив у темних окулярах.

На рибалку його тепер ніхто з собою не бере.

Найбільше не пощастило Олені: регулярні від’їзди чоловіка залишилися в минулому…

Тепер у неї немає жодної можливості відпочити від його ревнощів.

А Діма вважає, що у всіх його нещастях винна Олена та її безвідповідальність.

Ось так…

About the author