Ольга прийшла в гості до свого коханого Миколи. Вона побачила старовинний буфет, який стояв у того в квартирі, зробила незадоволене обличчя і завела стару пісню. – Та як це так?! Мені просто неприємно на це дивитися! Ти хоч, Микольцю, постав його в іншу кімнату, чи що… – Чому? – не зрозумів Микола. – Бо негарний він. Я тільки-но сюди заходжу, у мене всередині все перевертається! – Дивно, – знизав плечима Микола. А наступного разу Ольга прийшла в гості з подружкою. – Боже! – з порога вигукнула подружка і кинулася до буфета. Ольга рота розкрила від здивування

Цей старовинний саморобний різьблений буфет стояв у квартирі з того часу, як Микола себе пам’ятав.

Коли він подорослішав, батьки переїхали жити у село, залишивши квартиру синові.

Вони хотіли забрати буфет до себе, але Микола вмовив їх не робити цього, аж надто йому подобалася його строга краса.

Тому буфет так і залишився стояти, там, де завжди стояв, у кутку, поряд із вікном.

Але якось Микола познайомився з гарною дівчиною Ольгою.

І вона, з першого ж відвідування житла Миколи, причепилась до цього раритету.

-Це що ще за убогість? – тицьнула вона в буфет пальцем. – Тобі не здається, Микольцю, що цій дерев’яній розвалюсі місце на смітнику?

-Ні, не здається, – якомога м’якше відповів їй Микола. – У цього буфета дивовижна доля. Його колись, давним-давно, власноручно виготовив мій прадідусь. І з того часу цей буфет став свого роду оберігом нашої родини…

-Яким ще оберігом? – невдоволено зморщила своє личко дівчина. – Це навіть не буфет, а незрозуміло що. Такий мотлох у сучасних квартирах тримати соромно.

-Соромно не соромно, зате в цьому буфеті, в одній зі скриньок, завжди водилися гроші, – посміхнувся Микола.

-Водилися? – зневажливо засміялася дівчина. – А тепер, що, перестали водитися? Тоді тим більше його пора викидати. Тобі треба якнайскоріше його позбутися.

-Як тільки я заведу свою сім’ю, то гроші знову заведуться, – впевнено сказав Микола. – Мені так батько сказав. І я в це вірю.

Почувши таке, Ольга одразу змінила тему.

-І коли це ти зібрався заводити сім’ю? – багатозначно спитала вона.

-Не знаю, – відповів Микола, а потім промовив ще одну батьківську фразу. – Перш ніж кидатися в перепетії сімейного життя, потрібно спочатку підходящу дружину собі підшукати.

-Що значить підходящу? – ще багатозначніше запитала Ольга. Гарну й розумну?

-А таку, щоб їй подобалося те саме, що й мені.

-Зрозуміло… – загадково посміхнулася Ольга, і про буфет на якийсь час забула.

Але через тиждень, коли вона знову з’явилася в квартирі у Миколи і побачила все той же ж самий старовинний буфет, то знову зробила незадоволене обличчя і завела стару пісню.

-Та як це так. Мені просто неприємно на це дивитися. Ти хоч, Микольцю, постав його в іншу кімнату, чи що…

-Чому?

-Бо негарний він. Я тільки-но сюди заходжу, у мене всередині все перевертається. Адже я дуже тонко відчуваю справжню красу. А від такої убогості мені аж не по собі.

-Дивно, – знизав плечима Микола і сам перевів розмову на іншу тему.

А наступного разу Ольга прийшла в гості вже не одна, а з подружкою, яка працювала у місцевому музеї. Ольга привела її спеціально, сподіваючись, що Наталя, як фахівчиня, розплющить Миколі очі.

Але з перших хвилин все пішло зовсім не так, як вона планувала.

-Боже, яке диво! – раптом вигукнула подружка з порога і кинулася до буфета. – Я такого ще ніколи не бачила!

Ольга рота розкрила від здивування.

-Справді? – засміявся задоволений Микола. – А тому, що це зроблено руками мого прадіда. І в єдиному екземплярі. Так би мовити, перша робота майстра-початківця.

-Перша робота? І одразу таке? Шедевр… – шепотіла подружка, оглядаючи буфет. – Просто диво. Зроблено навмисно грубо, але з величезною теплотою. Кожен дерев’яний завиточок, як витвір мистецтва.

-Та постривай ти захоплюватися, Наталю! – перебила захоплення подружки Ольга. – Скажи краще, хіба можна таку незрозумілу споруду тримати у квартирі поряд із сучасними меблями? Я вмовляю Миколу позбавитися цього мотлоху, а він ніяк не хоче. Може, ти цей буфет у свій музей забереш?

-А ви що, згодні віддати його в наш музей?! – Наталя здивовано подивилася на Миколу.

-Ні… – замотав головою Микола. – Я його нікому не віддам, ні за які гроші.

-Я б теж не віддала, – закивала Наталя, а її рука сама потяглася до буфета, і почала його гладити, як живу істоту. – Гарненький… Який ти теплий. Від тебе віє такою позитивною енергією.

-Дивно… – Ольга з подивом дивилася на подругу. – Невже такі меблі можуть комусь подобатися?

-Олю, ти просто не розумієш… А можна, я його сфотографую? – благаюче подивилася Наталя на Миколу. – Я покажу фотографії працівникам нашого музею. Вони будуть у захваті.

-А в якому музеї ви працюєте? – поцікавився Микола.

-В історичному. Приходьте до мене в будь-який час, і я спеціально для вас організую екскурсію. В нас там так цікаво.

-Наталю, а чому ти не робиш таку екскурсію для мене? – з нотками ревнощів вигукнула Оля.

-Бо тобі все це байдуже…

…Ось так і сталося незвичайне знайомство Миколи з Наталкою.

Через п’ять хвилин подружки пішли, а наступного дня Микола був уже в музеї.

І незабаром вони з Наталкою побралися. Завдяки буфету…

About the author