Ольга з Галиною сиділи й дивилися у вікно, чекаючи, коли їх поїзд зупиниться. – Якщо морозиво продають, то вийдемо, – сказала Галя подрузі. Поїзд зупинився. Навпроти віконця вагона стояло кілька лавок. На одній із них сидів старенький чоловік, погано одягнений, і з сивими пасмами волосся. Він дрімав, зігнувшись, а біля його ніг, взутих у брудні кросівки, стояла така ж брудна сумка. – Ось тобі й маєш, – показала на нього їхня сусідка по купе. – Старий, видно й слабий. Господи… – Ну ось! Точно! – раптом вигукнула Ольга. У дівчини виникла несподівана ідея

Поїзд повільно й плавно котився між перелісками, за вікном пропливали невеликі придорожні села та селища. Пасажири їхали майже добу, познайомились.

Ольга з Галиною всю дорогу веселилися, викликаючи посмішки у сусідів, що сиділи поруч.

-Ой, мама напекла мені в дорогу пиріжків й солодких булочок з корицею, ніби мені тиждень їхати, – сказала Ольга. – Цілий пакет наклала. Я ото два з’їла – більше не хочу. Може, ви спробуєте? – вона звернулася до пенсіонерки, що сиділа на нижній полиці.

-Ні, дякую, дитинко, – усміхнулася жінка. – Я й сама така ж запаслива, як твоя мама. Можу запропонувати свої бутерброди. З копченою ковбасою.

-Е, ні, – засміялися дівчата. – Нам в сукні потім не влізти, якщо ми пиріжки з бутербродами тут наминати будемо.

-Угу… – підтримав розмову чоловік років п’ятдесяти. – Ось деякі все скаржаться, мовляв, погано живемо, мало отримуємо… А харчуємося ми, дійсно, ситно, багато, навіть занадто. Адже десь у світі люди й зовсім нічого не мають.

-Правильно, правильно, – відповіла пенсіонерка. – Ми тепер все можемо собі дозволити, точно їмо досхочу.

Усі замовкли. Поїзд під’їжджав до великої станції. Багато пасажирів пішли до виходу, щоб вийти на перон, розім’яти ноги.

Дівчата сиділи й дивилися у вікно, чекаючи, коли поїзд зупиниться.

-Якщо морозиво продають, то вийдемо, – сказала Галя.

Потяг зупинився біля вокзальних кіосків. Навпроти віконця вагона стояло кілька лавок. На одній із них сидів старенький чоловік, невизначеного віку, погано одягнений, і з сивими пасмами волосся. Він дрімав, зігнувшись, а біля його ніг, взутих у порвані брудні кросівки, стояла така ж брудна сумка.

-Ось тобі й маєш, – показала на нього пенсіонерка з вікна вагона. – Старий, видно й слабий. Господи…

-Ну ось! Точно! – раптом вигукнула Ольга.

У дівчини виникла несподівана ідея.

-А давайте йому пиріжків віднесемо, – запропонувала вона.

-Звичайно, якщо не шкода, а то все одно пропадуть, – відповів чоловік.

-Ось і від мене бутерброд, – подала дівчині пакунок жінка.

-Тоді й від мене яблучко хоча б… – простяг яблуко чоловік.

Дівчина поклала зібране частування в паперовий пакет і поспішила вийти з вагона. Стоянка поїзда була лише п’ятнадцять хвилин.

Дівчата підійшли до лавки, де сидів старий, ззаду. Вони не хотіли турбувати дрімаючого старого і підклали йому пакет непомітно, поряд з ним. Купивши собі в кіоску морозиво, вони повернулися у вагон і стали дивитися у віконце.

У цей час диктор почала оголошувати відправлення поїзда.

Старий прокинувся, одразу побачив пакет і здивовано глянув на нього. Потім він озирнувся на всі боки, і зрозумівши, що власника пакета немає, обережно розкрив його й зазирнув усередину. Пасажири з цікавістю стежили з вікна за старим.

А він, недовго думаючи, вийняв пиріжок і став смачно його їсти, з явним задоволенням. Пасажири засміялися і схвально закивали. Дівчата заплескали в долоні.

-Ну, ось, – сказала пенсіонерка. – Покуштуй наше частування на добре здоров’я.

Поїзд уже рушив, коли старий доїв пиріжок, узяв пакет під пахву і перехрестився, дивлячись в небо.

Пенсіонерка розплакалася. Усі пасажири купе мовчали. Навіть обличчя дівчат стали серйозними.

Чоловік, укладаючись спати, сказав:

-Так. Ось воно життя. Ми все поспішаємо кудись, метушимося, а чи справді багато треба людині для щастя?

-І багато, і мало, – продовжила його міркування жінка. – Але найголовніше – турбота. Нам цього не вистачає всім. Молодці, дівчата. Здогадалися ж. І нам усім приємно й тепло на душі.

За вікном миготіли темні силуети кущів та дерев, у вагоні вимкнули яскраве світло, залишивши слабке нічне освітлення.

Дівчина, що віддала свої пиріжки, писала смс мамі:

«Дякую за пиріжки, ми їх усі з’їли, жоден не пропав. Дуже смачні! У тебе золоті ручки, мамо. Люблю тебе, бувай».

Дівчина, засинаючи, все думала про старого, так і бачила його руку, якою він себе перехрестив і подумала:

“Треба обов’язково навчитися пекти пиріжки… І я всіх пригощатиму: і знайомих, і друзів, і свою сім’ю, як мама…”

About the author