Роман одружився з Ларисою. Батькам не сказав нічого, а просто привів її додому: – Ось вам наше свідоцтво про шлюб. Мама аж за голову взялася. Вони посиділи познайомились і молоді заквапилися на вихід. – Ви куди?! – здивувалась мати. – Додому, мамо, – сказав Роман. – Я речі потім заберу. – Куди?! До неї в село?! Господи, за що мені це все! – У яке село, мамо. Хто тобі сказав про село? Ми додому у свою квартиру. Двері зачинилися. Мати стояла і не могла нічого зрозуміти

Роман одружився з Ларисою. Заздалегідь до відома батьків не поставив, а просто привів її додому.

-Ось вам батьки наше свідоцтво про шлюб та штамп у паспорті.

Мама взялася за голову. Тато теж.

Роман знав, що мама буде проти, тож вирішив діяти одразу.

Через годину мама отямилась. Не сидіти ж тепер під замком у своїй кімнаті, тим більше чоловік залишився там, поряд з цією дівкою і вони втрьох весело розмовляють.

-Вибачте, слабість якась в мене. Все минулося…

-Я Лариса, – дівчина встала і тихенько кивнула.

-А я Юлія Георгіївна.

-Господи, село одразу видно, – подумала майбутня свекруха.

-Ох і голос, – подумала Лариса. – Важко з нею буде.

Тільки батькові із сином було добре. Батько заспокоївся і ще чекав на накритий стіл.

А концерт його дружина завжди влаштовувала, бачачи потенційних наречених свого сина.

У більшості випадків вони йшли назавжди і не прощаючись. Але цього разу синок постарався, здивував.

А син відчував, що він зробив все правильно і милувався своєю красунею дружиною.

Лариса і справді була красива. Товста русява коса, блакитні очі, великі густі вії. Трохи повненька, але це лише прикрашала її.

-Яка гарна, – думав батько.

-Сільська простачка, – вирішила мати.

Всі мовчки дивилися один на одного.

-А ви, люба, хто за фахом? – вирішила розбавити тишу Юля Георгіївна.

-Я менеджерка.

-А що є така робота?

-Так, ми маємо таку роботу.

–А платять як?

-А платять дуже добре.

-Ну «добре» це поняття таке… Кому добре, а кому мало. А цифри?

-П’ятизначні.

-П’ятизначні… От хитра. П’ятизначні це і 10 тисяч і 99 тисяч. Зрозумій її тепер. Як син з нею жити буде? І знає ж, що мені відповідати вона, – мовчки обурювалася Карлівна.

-Новий концерт, молодець дівко, – подумав батько і зручніше влаштувався у кріслі.

-А чому такий поспіх із весіллям? Можна було все по-людськи зробити. З гостями красиво.

-Нам це ні до чого. А якщо ви вирішили, що я виходжу за вашого сина через дитину, то ви помилилися. Діти поки що в наші плани не входять.

Юлія Георгіївна навіть рота розкрила від здивування. Вона якраз хотіла спитати про вагітність…

-Ми принесли торт. Давайте відзначимо радісну подію. Досить розпитувань, – сказав Роман.

Він уже налив усім чай.

-А давайте до чаю, трохи, – батько дістав з холодильника ігристе.

-А давайте! Трохи-трохи, – відповіла Лариса.

-Господи, вона ще й гульбанить, – Юлія Георгіївна не знала, що більше й сказати.

-Юлю, подай, будь ласка, цукор, ми забули на стіл поставити, і ложечки, – сказав чоловік і підлив дружині ігристого.

Юлія почервоніла і стала червонощока.

Молоді поквапилися на вихід.

-Ви куди?!

-Додому, мамо. Я речі пізніше заберу. А якщо ти помітила, то там уже й забирати майже нема чого.

-Куди? В село? А як же твоя робота? Кар’єра? Ти що все кинеш? Господи, за що мені це все!

-У яке село, мамо. Хто тобі сказав про село? Ми додому у свою квартиру. Ти ж не хочеш, щоб ми жили з вами?

-А чому б і ні, – сказала Юлія Георгіївна, а подумала зовсім інше.

-Ні, мамо. В нас своя квартира. Все. Всім до побачення.

-До побачення Юлія Георгіївна, Павло Миколайович, рада була знайомству.

Двері за ними зачинилися. Юлія стояла з роззявленим ротом. Слів не було. Вона нічого не зрозуміла. Своя квартира? У цієї сільської дівки своя квартира? Як? А вона тут живе навіть не у власній… Терпить Павла. Гаразд, про Павла не треба. Адже він узяв її з дитиною. Роман не його син. Павло тільки вітчим Роману, але вони порозумілися. Зіспівалися, як каже Павло.

-Як це розуміти? – нарешті сказала Юлія, звертаючись до Павла, або просто питаючи себе.

-Ти в кого питаєш?

-А хто тут ще є окрім нас, усі пішли.

-Заспокойся. Все добре. Син одружився. Дівка хороша. Квартира у них своя. Чого тобі треба? Радуйся.

-Це її квартира. А раптом вона його виставить.

-Це їх квартира. Вони купили її. Розумієш?

-А на кого оформлено? А хто тобі сказав?

-Навпіл оформлена. Самі вони і сказали. Це треба ж тобі так поводитися. Допит якийсь. Але дівка молодець, добре тобі відповідала.

-Як тепер без синочка, – Юлія заплакала, але тут же заспокоїлася – Павло не любив сліз. Усі її витівки терпів, а сліз не любив.

-Все. Концерт закінчено, давай ще чайку, там ще торт залишився, – він підвівся зі свого крісла і обійняв свою Юлію Георгіївну, колись у недавньому минулому сільську дівчину, а нині міську пані…

About the author