Рити не стало місяць тому. Весь цей час її донька Полінка жила у її подруги. Потім знайшли рідного батька дівчинки Анатолія. Той одразу розповів про все своїй дружині Ганні, а та вже своїй матері. – Не знаю, що й порадити, – сказала матір Ганни. – Але якщо вже зовсім від дівчинки не відбутися, з першого ж дня прояви характер! Дай зрозуміти, хто у хаті хазяйка. Може вона сама не схоче з вами залишитися… І Ганна зважилася на серйозний крок

-Ганнусю, як же ти наважилася на таке? Добре подумала? Адже не собачку, чи кошеня в хату берете, – зітхала сусідка тітка Ліда, до якої Ганна забігла залишити запасний ключ від квартири.

На всяк випадок. Мало що. Кілька днів вдома нікого не буде.

Півтори доби піде на дорогу в один кінець.

Потім день, щоб встигнути вирішити всі справи.

І ще півтора дні на дорогу назад.

-Вибору я не маю, – зізналася Ганна. – Анатолій раніше не був таким. Завжди зі мною радився. А це й слухати не хоче. Якщо не погоджуся дівчину прийняти, то ще з дому піде.

-Ну, невже в неї більше нікого немає? Бабусі, дідуся, тітки?

-Каже, ні. Не заберемо – в дитячий будинок потрапить.

-Ось це так, – скрушно сказала тітка Ліда. – Своїх діток не має, а з чужою дитиною возитися.

-Не така вже й чужа! – заперечила Ганнуся. – Анатолію моєму рідна дочка…

Вона вже шкодувала, що поділилася несподіваною проблемою з сусідкою.
Їй самій не хочеться визнавати доньку Анатолія від колишньої дружини.

Дівчинка, як дві краплі води, схожа на покійну матір.

І чому ця Рита вчасно не звернулася до лікаря?

Невже не відчула коли проблеми почалися? Не стало її, а їм тепер з Анатолієм розбиратися…

-Гаразд, якщо іншого виходу немає, нічого не вдієш. Терпи, дівко, – сказала на прощання тітка Ліда. – А за квартиру не хвилюйся. Квіти поллю, простежу, щоб усе гаразд було.

Рити не стало місяць тому. І весь цей час її донька Полінка жила у її подруги.

Та все відтягувала момент і не повідомляла Анатолію сумну новину…

Потім знайшли батька Поліни.

Той одразу розповів про все дружині, а Ганнуся вже своїй матері.

-Не знаю, що й порадити, – сказала матір. – Але якщо вже зовсім від дівчинки не відбутися, з першого ж дня прояви характер. Дай зрозуміти, хто у хаті хазяйка. Можливо, їй у вас не сподобається. Сама не схоче з вами залишитися.

І Ганна зважилася на серйозний крок… Вона поводитиметься так, щоб ця Полінка відчула – вона зайва в їхньому домі.

Тоді з легким серцем можна буде віддати сирітку в дитячий будинок, хай про неї держава дбає.

Поліна зустріла їх насторожено. Десять років – непростий вік. Наче ще й дитина, але вже багато чого розуміє.

-Давай знайомитися. Мене Ганна Петрівна звуть, – Ганні було неприємно називати себе «тіткою».

Вирішила: на ім’я та по батькові – куди краще так звучить.

Усю дорогу назад Поліна мовчала. Залізла на верхню полицю, відвернулася до стіни і застигла. Не відгукнулася, коли Ганна покликала її спуститися повечеряти.

-Нехай спить, – сказала чоловікові.

Поліна не спала. Вона плакала, стараючись, щоб дорослі не помітили її сліз. Куди її везуть? Навіщо?

Вона не житиме з цими людьми. Батька вона зовсім не пам’ятає.

Батьки розлучилися, коли їй два роки було. І Ганна Петрівна така неприємна!

Зразу видно. На Поліну так дивиться, що навіть дівчинці зрозуміло – дружби між ними не буде.

Добре хоч кімната окрема. Поліна старалася з неї лишній раз не виходити. Менше пересікатися з мачухою та чоловіком, який назвався її батьком.

Хазяйку квартири це цілком влаштовувало. Дівчина нічого не просила, не лізла з розмовами, не маячила перед очима.

Вранці піде до школи, після обіду повернеться. Поїсть, і в кімнату…

Ганна з нею майже не розмовляла. Хіба що через чоловіка питала, як справи у школі, які оцінки отримала. Зрештою, вона й не зобов’язана. Досить з неї того, що готує, пере і прибирає за всіма.

Якось Поліна із занять не повернулася. Ганна не одразу помітила її відсутність. Вона працювала за комп’ютером, і тиша в будинку її цілком влаштовувала.

Випадково глянула на годинник, згадала про дівчинку і забила на сполох.

Подзвонила класній керівниці Поліни. Виявилося, що уроки давно закінчилися, діти пішли. Набрала Анатолія.

-Полінка зникла, – сказала вона йому, намагаючись говорити спокійно.

-Їду, – коротко кинув чоловік і поклав слухавку.

На серці було неспокійно. Це вона винна, що дівчинка втекла. Всім виглядом давала їй зрозуміти, що вона чужа. Як же вона могла? Доросла людина…

-Аби знайшлася, – шепотіла вона, як закляття, поки вони з чоловіком містом у пошуках дівчини.

Якщо з нею щось трапиться, вона собі ніколи не пробачить.

Раптом вона зрозуміла, в якому становищі виявилася падчерка. Втратила матір. Потім її перевезли у чуже місто, поселили в незнайомих стінах і самі закрилися від неї невидимими міцними мурами.

Як же ж було сирітці спостерігати байдужість з боку єдиних близьких людей…

Поліна знайшлася на вокзалі. Вона сиділа на лавці, підібгавши під себе ноги, і годувала хлібом голубів, що нахабно розгулювали прямо під ногами.

-Полінко! – Ганна перша кинулася до дівчинки, підбігла, обійняла, пригорнула до себе. – Дівчинко, ходімо додому… Як же ти нас… Обіцяй, що більше не втечеш?

-Навіщо я вам? – спитала Поліна, не відводячи очей від голубів.

-Ви мене не любите, я вам тільки заважаю…

-Неправда, дуже любимо. Просто в мене ніколи не було доньки. Не знала, як поводитися з дівчатками на зразок тебе…

-А тепер що, знаєте? – Поліна перевела погляд із голубів на мачуху.

-Знаю, тепер знаю, будь ласка, вибач мені. І ходімо додому?

Ганна посміхнулася, але найбільше їй хотілося розплакатись у цей момент.

Дівчинка злізла з лавки, мачуха міцно взяла її за руку.

І Полінка раптом повірила їй… І подумала – все тепер буде добре…

About the author