Сергій Іванович повернувся з городу на подвір’я. – Ще моркву залишилося викопати, – важко видихнув чоловік. Раптом він помітив, що біля воріт його будинку зупинився великий чорний джип. – Дивно, у нас в селі машина рідкість, а тут ще й така, – промайнуло в голові. Сергій підійшов до воріт, і побачив, що з джипа вийшов молодий чоловік. – Вам кого треба? – запитав Іванович у гостя. – А вас і треба. Робота у мене є для вас, – раптом сказав незнайомець. Іванович здивовано дивився на чоловіка, нічого не розуміючи

Село Калинівка стояло на пагорбі. Далі, трохи нижче, ріс сосновий ліс, який перетинала річка, більше схожа на чистий струмок.

Сергій Іванович народився і виріс у цьому селі. Його вже звали Івановичем. Зі старожилів, мабуть, він один і залишився. Було старому вже під вісімдесят років.

Худорлявий, у своїй вічній сірій фуфайці колгоспних часів, він нагадував артефакт минулої епохи.

– Дивно, що ви тут живете, – іноді говорили заїжджі грибники з ближнього міста, – ні зручностей, одні колодязі, просто як у дев’ятнадцятому столітті…

– Так то добре, – намагався переконати їх Іванович, – у криницях у нас вода джерельна, студенна, солодка. Ви таку у пляшках купуєте за гроші, а у нас вона задарма…

Залишилось у селі дворів десять, і то половина дачників. Будиночок Івановича стояв на самому краю, вважай, на околиці. Старий не змінював своїх звичок. Вставав рано, влітку завжди йшов у ліс, як на роботу. Гриби, ягоди, – все було йому потрібно.

Якось приїхав до села молодий підприємець Славко. Він вийшов із джипа і озирнувся.

– Місця у вас тут гарні, – відповів хлопець на виразний погляд Івановича, – я пів гектара взяв під будівництво дачі.

Іванович від радості розплакався.

– Ось, ось, я завжди казав, що знаючі та розуміючі люди оцінять наше місце. Тут не тільки краса, тут – повітря, вода, тиша… Одним словом – рай Господній, – поспішав сказати старий.

Славко глянув на старого уважно і сказав:

– Мені доглядач потрібний. Поки будова, йде… Приглядай, діду. Як вас?

– Іванович…

– Ось ось. Я платитиму тобі. Мало що…

– Та в нас тут спокійно. Абсолютно, – сказав Іванович, – але я придивлюся обов’язково, навіть без розмови.

З того часу Іванович став сторожем будинку, що будується. Славко будувався якраз поруч із будинком старого. Іванович вражався масштабами дачі, техніки, що приїжджає, і новим матеріалам.

– Такої цегли,я ще не бачив. Немов полірована. Рум’яня, як з печі пироги у моєї старої, царство їй небесне… – казав Іванович Славкові.

Він познайомився з бригадою робітників, робив їм чай,  бутерброди, за що завжди запрошували його на трапезу і слухали розповіді про минуле села.

Славко приїжджав провідати свій дім, Іванович як виконроб звітував про виконану роботу: що привезли, куди завантажили, скільки за день зробили і навіть яка була погода.

– Ну, ось, Івановичу. Потрібна ти мені людина виявилася. Сьогодні двері вставлять, вікна. Тобі ключі від дому залишаю. Дивитимешся, — усміхався Славко і плескав по плечу свого старого помічника.

Іванович, закінчивши обхід будинку, що будувався, йшов до себе в стару хатинку, розігрівав вечерю, топив піч. Він лягав спати на стародавній диван з валиками з боків, який пам’ятав з часів свого дитинства, і думав. «Сучасні будинки тепер більше на казкові схожі… Хто міг би подумати, як стали жити добре люди. А зручності які роблять! І свердловину пробурили, і ванну встановили і унітаз…Краса…»

Старий засинав і йому снилося, що він живе в такому оновленому будинку, але ніби це не новий, а його власний будиночок, тільки з ванною, білою раковиною та новенькою газовою плитою.

Будівництво до осені було майже готове. Коли Славко, вічно зайнятий у своєму бізнесі, вкотре приїхав до села, Іванович за звичкою пішов за ним. Славко, побачивши чистоту в будинку та порядок, який навели будівельники, роззувся і пройшов до кімнати.

Іванович затнувся на порозі. Він не наважився йти в будинок у брудному взутті. Славко зрозумів сором’язливість старого і нічого йому не сказав, а коли вийшов з дому, то запросив Івановича сісти на лавку.

– Слухай, Іванович. Грошей ти від мене брати відмовився навідріз. Моє будівництво майже завершено. Я вирішив по-іншому віддячити тобі, – сказав Славко.

– Що таке? – сполошився дід.

– Надумав я паркан ставити навколо своїх володінь. Хочу і тебе заразом обгородити. Чого нам із тобою загороджуватися один від одного? Огороджу разом зі своїм будинком і твій. Згоден?

Дід кивнув головою.

– А заразом і трохи у тебе підремонтуємо, так би мовити, із залишків матеріалу. Не заперечуєш. Так тобі краще буде, і мені не соромно людям в очі дивитися. Адже ти весь цей час допомагав мені, а борг псплатити хочу. – Сказав Славко.

Іванович не одразу зрозумів про який ремонт йде мова. Але Славко вже запропонував перенести його речі в дачу Славка, де Івановичу доведеться пожити, доки в нього буде ремонт.

– Побажання твої ми врахуємо. Піч збережемо в порядку, – сказав Славко.

Два тижні в будинку Івановича тривав ремонт. Робітники поміняли в будиночку підлогу, відремонтували піч, провели воду та зробили санвузол із ванною. Всього цього Іванович поки що не бачив. Така була умова Славка, щоб старий не соромився, і щоб йому був сюрприз.

Давно Іванович так не хвилювався. Він вже потай шкодував, що погодився на таку авантюру.

– Ох, Славко, чую я, не розрахуватись мені з тобою повік. Не настільки мої послуги були великими, щоб я ремонт заслужив.

– Нічого нічого. Ти мені ще й послужиш. А твій будиночок – сторожка в порівнянні з моїм будинком. Не переживай. Я часто у від’їзді буду з сім’єю, а ти тут і доглядатимеш за господарством.

Коли ремонт у будинку Івановича було завершено, старий переживав навіть переступити поріг. Але Славко підбадьорив його:

– Іди, іди, хазяїне, і не мовчи, якщо що не так…

На кухні та в кімнаті були нова підлога. Такі самі рівні, гладкі як у будинку Славка. Піч відремонтована і теж виглядала як нова. Нові вікна стояли у всьому будинку.

У кімнаті був відгороджений кут, де раніше стояла шафа.

– А де ж шафа тепер? – почав озиратися Іванович. – Ах, ось він, в іншому кутку. А що там за кладовка?

Він відчинив дверцята і здивувався. У невеликому санвузлі стояла ванна та унітаз.

Точно – як уві сні, – розгубився Іванович.

– Наяву. Нехай буде. Мені добрі сусіди потрібні. Ми з тобою тут на околиці вдвох. Я хочу, щоб і тобі було зручно.

Іванович гладив ванну, ніби то було щось чарівне. Тільки зараз він помітив невелику батарею опалення.

– Так, так, і опалення тут потрібне. Інакше вологість буде. Все як належить. І витяжка є з вентилятором.

Іванович повис на шиї у Славка і той не одразу зміг відсторонити від себе старого.

– Та що ти, Івановичу, що ти… Живи. І радій.

– Господи. Дякую. От дякую… – шепотів старий.

За два дні усі жителі Калинівки приходили в гості до Івановича – дивитися його оновлення. Люди хвалили Славка, раділи за Івановича і казали:

– Ну ось. А то кажуть, що пропадають села. Ось які люди приїжджають…Є надія.

– Правильно, із великою душею наш Славко. Хоч і молодий ще чоловік, – відповів Іванович. І додавав:

– Пощастило мені з сусідом. Ох як пощастило. Він і до свердловини мене підключив, – пояснював Іванович, – каже, що чим більший розбір води, тим краще буде. Ось як. Наука і техніка! Нові технології… А душа людська…не повинна змінюватися на гірший бік. Тільки на краще. Так… Будемо старатися.

About the author