Сергій сидів за поминальним столом. – Ми Ганнусю з собою заберемо, нехай у нас поживе, – теща дивилася з-під чорної хустки прямо в очі Сергію. Сергій кивнув. Жінки прибирали зі столу. Брязкали улюбленими склянками дружини. З ягідками… Сорок днів тому не стало його Мариночки. А Сергій так і не міг повірити в це. Вони завжди відвозили дітей до батьків дружини. А того вечора Ганну забрали одну. Сергій довго не міг зрозуміти, чого бабуся з дідусем беруть тільки Ганнусю, а внука Славка не беруть. Та згодом все зʼясувалося

За поминальним столом Сергій сидів, як у тумані. Погано розумів, майже не чув, що кажуть.

-Ми Ганнусю з собою заберемо, нехай у нас поживе поки що, – мати дружини дивилася з-під чорної хустки прямо в сині очі Сергія. – За Славком приглядай. Запитай, може, твої поки візьмуть його до себе.

Сергій кивнув головою. Жінки продовжували прибирати зі столу. Трохи брязкали улюбленими склянками дружини. З ягідками…

Сорок днів тому не стало його Мариночки. А Сергій так і не зміг повірити в це. Не прийняв того, що трапилося.

Діти теж переживали. Особливо донька. Вона була старшою дитиною, точною копією матері. Красуня. Розумниця. Характер теж від матері. Славко ж був схожий на батька.

Довге русяве волосся завжди розчісувала Ганні мати, а після того, що сталося, дівчинка перестала доглядати за ним. Сергій кілька разів зробив доньці зауваження, але вона не сприйняла його. Тоді він взяв гребінець і почав розчісувати волосся. Воно було надто заплутане, не піддавалося, грудки застрягали на рівні плечей. Сергій мовчки взяв і постриг.

Ганна обернулася до батька і подивилася очима повними сліз. Зараз вона як ніколи була схожа на матір із короткою стрижкою.

-Я тебе не люблю, – пробурмотіла дочка і втекла, зачинившись у своїй кімнаті.

Того вечора Катерина Федорівна раптом приїхала і забрала внучку до себе одну, без Славка. Дочка подзвонила бабусі і плачучи розповіла все. Раніше Сергій із дружиною завжди відвозили дітей до батьків дружини та залишали разом. А того вечора Ганну забрали одну. Сергій не надав цьому значення. Він довго не міг зрозуміти, чого бабуся з дідусем забирають тільки Ганнусю. Та згодом все зʼясувалося.

У сороковий день батьки дружини вкотре забрали онуку до себе одну, залишивши онука вдома.

Сергій так і продовжив сидіти за столом, обличчя його було червоне від напруження, очі дивилися в одну точку – на портрет дружини на журнальному столику.

-Сергію, Славко не хоче до нас їхати, сказав залишиться вдома, ти як? – мати обійняла сина.

-Погано, мамо, зовсім погано.

-Ти тільки не гульбань…

-Не допомагає, я пробував. Не турбуйся.

-А Ганна де? У Каті з Євгеном?

-Так.

-Слухай, а чому вони почали забирати лише її, а Славка не беруть?

-Не знаю, – зітхнув Сергій і подивився на матір.

-Хочеш, залишусь сьогодні на ніч, батько завтра забере мене.

-Так, хочу, – син обійняв матір, ніби намагаючись знайти захист і відразу відсторонився, щоб не показувати свою слабкість.

Час невблаганно біг, залишаючи позаду горе. Пройшов рік. Ганна ледь закінчила девʼять класів. Славко попрощався з дитсадком і готувався піти у школу. Побут поступово налагодився, стало простіше, все увійшло до якоїсь простої, нової колії.

На превеликий подив Сергія Катерина Федорівна почала все частіше забирати внучку до себе, причому, як завжди одну. Аргументи завжди були різні, але цілком зрозумілі. Але турбували батька зовсім не поїздки і навіть не поїздки лише однієї доньки, скільки те, що після того, як Ганна поверталася додому, вона ставала дратівливою, дедалі більше грубіянила і не слухалася.

-Підліток, що ти хочеш? – заявляли в один голос обидві бабусі.

А після того, як у неділю Ганна повернулася від батьків дружини, вона заявила:

-Я на все літо поїду до бабусі з дідусем, щоб тобі не заважати. Завтра вони мене заберуть.

Сергій, що розкладає вечерю по тарілках, обернувся і подивився на дочку.

-Ти не заважаєш, з чого взяла?

Ганна надула губи і промовчала.

Славко теж сидів увесь вечір із сумним обличчям і мовчав.

-Що сталося? – поцікавився батько.

-Я теж поїду на все літо до бабусі з дідусем, – а потім додав. – Але я не хочу.

-Не хочеш, не їдь. Ти не повинен робити те, що подобається твоїй сестрі.

-Я не хочу до баби Віри та діда Леоніда, я хочу з сестрою, – Славко заплакав.

-Немає проблем, можеш і з сестрою.

-Мене не беруть, – голосніше плакав син.

Сергій постукав до дочки у кімнату, а потім увійшов.

Ганна збирала речі у велику дорожню валізу.

-Я будь-коли можу привезти тобі, що буде потрібно, можеш взяти маленьку сумку.

-Ха. Ти ж знаєш, що я не повернуся, краще сама зберу свої речі.

-Чому не повернешся? – не зрозумів Сергій.

Дочка зупинилася на мить і подивилася на батька.

-У мене тут подруги, школа, не хочу нічого міняти, навіщо ти так з нами? Не люблю тебе! – гукнула Ганна і стала кидати всі речі підряд у валізу.

Славко знову заплакав за спиною у батька.

-Стоп! Я нічого не розумію! – закричав Сергій.

-Ти знову одружишся і ми не будемо тобі потрібні, що не зрозуміло? – плакала дочка. – Бабуся сказала, що забере мене до себе, а Славка твоїм батькам віддадуть, бо він схожий на тебе.

-Зрозуміло, бабуся значить, – тільки й сказав Сергій. – Ви бачите тут іншу жінку? Може, вона ховається, може я не знаю? – батько відкрив шафу, зазирнув під ліжко. – З чого такі висновки? Я дуже любив вашу матір і досі не можу її забути – це раз. І навіть якщо я коли-небудь зустріну іншу жінку, ви назавжди залишитеся моїми дітьми. Вас я точно нікуди віддавати не буду, не треба турбуватися про це.

Сергій обійняв дочку, дав поплакати. Славко теж обняв батька.

-Якщо не хочете, то до бабусь та дідусів на літо їхати не треба. Ухвалюйте рішення самі, ви вже дорослі.

Наступного ранку приїхали батьки Марини. Катерина Федорівна зайшла в коридор і навіть не роззулася.

-Поїхали, Ганно, – голосно сказала вона.

Сергій привітався:

-Доброго дня. Ганна нікуди не поїде. Катерина Федорівна, думаю, нам треба поговорити.

Двадцять хвилин Сергій та батьки Марини розмовляли на кухні.

-Віддай нам Ганнусю, ми доньку втратили! Нехай Ганна живе у нас, тобі і Славки вистачить.

-Вони не речі, щоб їх роздавати!

-Та ти не впораєшся! Заведеш собі якусь дівку і діти переживатимуть!

-Впораюся! І один впораюся, не треба за мене вирішувати!

Найбільше кричала Катерина Федорівна. Після розмови вона вилетіла з кухні і гримнула вхідними дверима.

-Нікому я вас не віддам, ще чого захотіла, – батько обняв дітей, все ще важко дихаючи від хвилювання. – Безпорадним мене виставити хотіла, але ми впораємося, правда ж?

-Впораємося, тату! – кивнув Славко.

-Так! – підтвердила дочка.

About the author