Світлана посмажила картоплі, зробила салат, і покликала дочку та зятя вечеряти. Ігор та Віра сіли за стіл і почали їсти. Раптом, зять випустив вилку з руку і пильно глянув на тещу. – Це неможливо їсти! Краще зовсім не соліть, якщо не вмієте, – вигукнув Ігор. – Та я куштувала, все смачно, – виправдовувалася Світлана. – Це ви називаєте смачно? – зять перевернув тарілку з картоплею. Світлана здивовано дивилася на нього, не розуміючи, чому Ігор так змінився

– Ти не уявляєш, на що погодилася.

Лариса одразу попередила Світлану — під одним дахом із родиною доньки ужитися можна не завжди.

— Подивися на мене, — переконувала вона подругу.

— Маю характер спокійний, неконфліктний. Із задоволенням готую на всю родину. З онуком залишаюся без проблем. Продукти купую, комуналку оплачую. Але ні. Стала небажаною у власному домі. Зять спочатку за спиною, потім у вічі говорити почав: тісно їм зі мною у двокімнатній квартирі. Внук підростає, йому незабаром своя кімната знадобиться. Запропонували розмінями, тільки на що розмінювати? На дві кімнатки у малосімейці? І то із доплатою. А в тебе велика квартира. Дивись, сама не помітиш, як її втратиш.

Вислухавши подругу, Світлана образилась.

— Мої діти не такі. Ти просто їх погано знаєш.

«Дарма я з нею вирішила радістю поділитися, що дочка з чоловіком до мене переїжджають. Один негатив від цієї Лариски. Її діти погано вчинили, думає, у всіх так має бути».

За тиждень донька Віра з чоловіком Ігорем переїжджали до Світлани. А з Ларисою та вирішила більше не спілкуватись.

— Мамо, ти не проти, якщо у вітальні житиме Андрійко?

Онукові Андрійкові п’ять. Бабуся любить його. Ще до переїзду часто у неї гостював. Награвшись, засинав на дивані, що стояв у вітальні. Поруч шафка з іграшками та книжками. Все під рукою.

– Звичайно, Віра. Кімната повністю у його розпорядженні.

Дочці поступилася кімнатою, яка багато років служила спальнею їй та її чоловікові, якого давно не стало. Зараз, коли одна залишилася, їй вистачить і трохи меншою.

Увечері приготувала святкову вечерю. І привід хороший – вся родина разом.

Але Віра з Ігорем додому повернулися ближче до опівночі.

– На роботі був корпоратив, – сказала Віра. – Вечеряй без нас, ми не голодні.

Світлана прибрала охолоджену їжу в холодильник. Зайшла до Андрійка, поправила внуку ковдру.

Даремно лише три години біля плити простояла. Але її ніхто не просив, сама захотіла.

Так що ображатися нема на що.

Ігор спочатку соромився. Переживав зробити щось не так, ненароком образити тещу. Поступово освоївся. Став поводитись, як повноправний господар.

Несміливі прохання змінилися на більш наполегливіші.

– Вам що, важко було мої штани випрати? Не бачите, третій день у машинці лежать. Все одно вдома сидите.

За столом зять відкрито вередував.

– Краще зовсім борщ не соліть, якщо не вмієте. Ми кожен у своїй тарілці посолимо як слід.

Але образливою для Світлани була не така поведінка Ігоря. Молодий чоловік став таким не сам собою. Напевно, у його сім’ї було подібне ставлення до його власної матері.

А ось Віра…

Як рідна дочка може мовчати, коли з її мамою так поводяться?

Вона жодного разу не зупинила чоловіка, не зробила йому зауваження.

Не хочеться думати, що буде далі.

– Вечерю рано не готуйте, – віддавав розпорядження Ігор, збираючись на роботу. – Ми сьогодні з Вірою затримаємось, все охолоне. А підігріте я не люблю.

– А ми з Андрійком не рахуємося? Чи повинні сидіти голодними, чекати вашого повернення?

Зазвичай Світлана мовчки вислуховувала зятя. Але сьогодні не стрималася, відповіла.

Той навіть зупинився на півдорозі, подивився на тещу здивовано.

– Чому голодними? Можете перекусити чимось.

Діти пішли.

Світлана відвела онука до садка. По дорозі назад зайшла на ринок купити свіжих овочів. Магазинні зять не визнавав.

Вона насилу несла повні продуктів сумки. Майже дійшла вдома, коли її гукнули.

– Привіт подруга. Давно тебе не бачила?

Перед нею стояла Лариса.

– Розповідай, як живеш.

Жінки присіли на лавочку.

— Не шкодуєш, що діти у тебе живуть?

— Не знаю, Ларисо. Начебто дочка з онуком під боком, завжди поряд. Радіти треба. А ноги додому йти не хочуть. І назад нічого не повернеш.

– Чому не повернеш? Подавай на обмін. Буде в тебе нова квартира. Маленька, зате своя.

Світлана зітхнула. Мабуть, подруга знову має рацію.

About the author