Свою половинку Світлана зустріла несподівано. Микола помітив її незвичайну харизму, як тільки її побачив! Таких дівчат він раніше не зустрічав, тож закохався одразу і назавжди! Світлана бачила – хлопець закоханий у неї без пам’яті. Тому коли Микола зробив їй пропозицію, вона довго не думала. Та потім почалися несподівані проблеми

Так сталося, що Світлана виросла в хлопчачому середовищі. Дівчаток її віку у невеликому мікрорайоні, де вона жила з батьками, просто не було.

Ось і стала маленька Світлана практично для всіх пацанів в окрузі «своїм хлопцем».

Треба сказати, у неї це непогано виходило. Разом з хлопчиками, вона вправно лазила по деревах, грала в «козаків», брала участь у набігах на дачні ділянки, як тільки з’являлися перші яблука. Вона навіть стояла у воротах, коли хлопчаки грали у футбол! Так вони їй довіряли.

Зрозуміло, що хлопчачі цінності формували характер дівчинки, яка підростала.

Чоловіча солідарність, витримка, надійність, відданість були не порожнім звуком.

Світлана охоче кидалася хлопчакам на виручку, якщо того вимагала ситуація.

Хлопчаки знали: на Світлану завжди можна покластися: вона не зрадить, не стане розказувати про провини, не нитиме і литиме сльози як дівчисько.

Ішов час. Друзі Світлани, та й вона сама стали незграбними підлітками. Інтереси змінювалися, погляд на світ теж, незмінною залишалася лише дитяча дружба.

Тепер хлопчаки довіряли Світлані ще й свої сердешні таємниці, сподіваючись, що вона допоможе зрозуміти «цих дивних дівчаток», які позбавляли пацанів одного за одним спокою та сну.

І знову Світлана виручала своїх друзів. Когось втішала (адже не кожному хлопчик міг поплакатися на свої проблеми), для когось – була мудрою (так здавалося пацанам) порадницею, для когось – єдиною підтримкою.

Спілкування зі Світланою вирішувало проблеми хлопчаків на раз, піднімало настрій, вселяло надію.

Поруч із нею завжди було легко та комфортно. Хлопці інтуїтивно тяглися до дівчини, але дівчину в ній вони не бачили.

Ніхто з однолітків не намагався до неї залицятися, ніхто не відчував таємних почуттів, не писав любовних записочок і навіть у школі на дискотеках ніхто ніколи не запрошував танцювати.

Дивно, але Світлана зовсім не переживала через відсутність такої чоловічої уваги. Поки що не виросла…

Навколо неї, як і раніше, було багато хлопців. Їх тягнуло до Світлани наче магнітом. От начебто не було в ній нічого особливого, а варто було дівчині з’явитися, молоді люди одразу виділяли її з присутніх. Ну, подобалося їм з нею спілкуватися! Чому? Навряд чи вони б змогли це пояснити. Спілкувалися й усе. І дуже часто ігнорували невдоволення своїх супутниць із цього приводу.

В інституті навколо Світлани одразу сформувалося тісне чоловіче коло друзів. Коли вийшла на роботу – коло колег. Знов-таки чоловіків.

Багато хто з них став справжніми друзями Світлани на довгі роки. Друзями, але не шанувальниками. Чоловіки, як і раніше, не сприймали її, як жінку. Статус “свій хлопець” став для Світлани практично візитною карткою.

Свою половинку дівчина зустріла несподівано. Микола, як і більшість чоловіків, зреагував на незвичайну харизму Світлани, як тільки її побачив.

Таких дівчат він раніше не зустрічав, тож закохався одразу і, як виявилося, назавжди.

Світлана бачила: хлопець закоханий у неї без пам’яті. Це було так нове для неї, що вона трохи розгубилася. Дівчина звикла бути чоловіком, другом, але у ролі коханої опинилася вперше.

Тому коли Микола зробив їй пропозицію, вона довго не думала, до власних почуттів не прислухалася і дала згоду вийти заміж.

Минуло майже сорок років. У Світлани та Миколи двоє дорослих дітей. Є онуки.
Сімейне життя складалося по-різному. Вистачало в ньому і переживань, і радостей, і сліз, і нерозуміння, і справжніх перемог.

Був період, коли Микола гульбанив. Світлані довелося багато чого пройти. Справа серйозна. Не кожен із цим впорається. Але Світлану це не хвилювало. Вона не один рік витягувала чоловіка. Не здалася. Не кинула. І перемогла! Вірніше, перемогли Світлана і Микола разом.

Скільки разів їй казали:

-Та облиш ти його! Навіщо псуєш своє життя? Розлучилася і справа з кінцем!

-Не можу, – відповіла Світлана. – Він же слабий. А кинути слабого – це чистої вода зрада.

Багато хто вважав її дивачкою. Вона частково і була такою. Вбраннями не захоплювалася, косметикою не користувалася. Поводилася просто, казала, що думала. Іноді різко, зовсім не по-жіночому.

Жінки її недолюблювали. Особливо коли бачили, що ця вже далеко не молода жінка, досі викликає незрозумілий інтерес у чоловіків.

Деякі, особливо злі, шушукалися за спиною:

-Ну, що вони в ній знаходять? Баба як баба! Навіть одягатися нормально не навчилася! Хоч би волосся пофарбувала, бо ходить сива! І не соромно!
А Світлані не соромно. Сьогодні, у свої шістдесят вона залишається такою, як є.

Не прагне справити враження, не підлещується, не лицемірить. Любить робити подарунки. Готова віддати останнє, якщо потрібно. Завжди відстоює свою думку, але поважає думку інших.

І як завжди навколо неї багато чоловіків: і однолітків, і молодих, і не дуже молодих. З усіма вона легко знаходить спільну мову. Як? Вона сама не знає. Знаходить і все…

Так! Любить ігристе і обожнює дружні посиденьки. А дружити вона вміє! Хлопчаки навчили…

About the author