Таня чекала в гості свого залицяльника Анатолія. Дівчина причепурилася, і ось у двері подзвонили. На порозі стояв Толік. – Це тобі, – простяг чоловік дівчині букет троянд. – Дякую, – усміхнулася Таня, і подивившись на букет застигла. – Толік, де ти їх взяв? – раптом вигукнула вона. – Я? – Толік зробив паузу, потім знову плечима. – Купив. – У якому магазині? – Таня недовірливо подивилася на Толіка. – Чому тобі це так важливо? – занервував, раптом, залицяльник. – Толік, я знаю, де ти їх взяв, – сказала Таня і важко зітхнула

Настрій у Тані був дуже поганий.

Щойно вона розлучилася з коханою людиною, і здається, розлучилася назавжди.

Тарас працював журналістом у газеті, два тижні був у відрядженні, і сьогодні вранці потягом повернувся до міста. Таня його зустріла на вокзалі, але дорогою до неї додому, вона чомусь стала з’ясовувати, чому він цього разу так рідко їй дзвонив.

Тарас став виправдовуватися, говорив, що відрядження було дуже складне, нервове, та й зв’язок у тих місцях не завжди був. Та Таня чомусь не повірила, і почала говорити нісенітниці, про те, що, мабуть, у нього з’явилася інша жінка.

Тарас, замість того, щоб образитися на такі слова, купив у першої бабусі, що трапилася на шляху, букет домашніх троянд і вручив його Тані. Та одразу ж зачепилася об шипи, розплакалася, кинула букет на лавку і втекла, залишивши розгубленого Тараса одного на тротуарі.

І ось зараз Таня не знала, що робити. Їй хотілося якось заспокоїтись, привести свої почуття в рівновагу, тому вона зателефонувала одному своєму давньому залицяльнику. Нічого серйозного в неї до Толіка не було, але він своїми компліментами вмів піднімати настрій.

– Толік, привіт, – сказала вона у свій мобільний телефон.

– Ой, Таня, – зрадів залицяльник. – Як добре, що ти зателефонувала. Я щойно думав про тебе.

– А побачити мене не хочеш? – намагаючись здаватися безтурботною, спитала Таня.

– Звісно хочу. Я про це мрію.

– Тоді приходь до мене додому. Побалакаємо.

– Коли? – розгубився Толік.

– Прямо зараз.

– Зараз? – У телефоні виникла пауза, після якої чоловік твердо сказав: – Добре. Зараз відпрошусь у шефа і примчу.

І справді, довго на нього чекати не довелося. За п’ятнадцять хвилин він вже стояв у дверях, теж із букетом. І теж – колючих троянд.

– Таня, це тобі! – урочисто простяг він букет і поцілував її в щоку.

– Дякую. – Вона обережно взяла квіти і жестом запросила його до квартири. – Проходь. А я зараз квіти поставлю у вазу.

– Ага… – Він, з усмішкою до вух, подався слідом за нею і почав спостерігати, як вона поклала квіти на стіл, шукала вазу, потім пристроювала до неї букет.

– Ай… – раптом вигукнула Таня, знову зачепившись об шипи. Потім роздратовано спитала: – Ну чому вони такі колючі?!

– Мабуть, бо місцеві… – знизав плечима Толік. – А що?

– Нічого. Цікаво, де ти їх взяв?

– Я? – Толік зробив паузу, потім знову знизав плечима. – Купив.

– У кого? У бабусь?

– Ні, – не зовсім впевнено відповів Толік. – В магазині. А що?

– У якому магазині? – Таня недовірливо подивилася на Толіка. Потім уважно почала розглядати букет. – Толік, скажи правду, ти точно їх купив у магазині?

– А що? – Занервував, раптом, залицяльник. – Таня, невже тобі не байдуже, де я взяв цей букет?

– Не все одно. – Таня вже просто свердлила очима Толіка. – Мені здається, що ти його не купив… Ти знайшов його… Він лежав на лавці… Тут, недалеко, кілька кварталів звідси…

– Я? – зробив здивоване обличчя Толік. – Знайшов?

– Так, Толік, знайшов… Скажи мені правду… Адже знайшов?

– Ну, так, – кивнув, винувато, Толік. – Якщо чесно, то так і було. Дивно… Як ти здогадалась? Я, коли йшов до тебе, думав, що треба купити тобі квіти. А квіткові магазини, як на зло, дорогою не траплялися. І раптом дивлюсь, лежить на лавці букет. Я й зрадів. Думаю, цей, мабуть, знак згори. Я схопив його, і швидше поспішив до тебе.

– Так, це знак… – посміхнулася раптом Таня. – Тільки це інший знак, Толіку. І до тебе він не має жодного стосунку.

– Чому це? – розгубився він.

– А тому, що цей букет, зовсім недавно, одна дівчина кинула на лаву, образивши тим самим прекрасну людину. Але як би вона не жбурлялася цим букетом, він все одно до неї повернувся. Розумієш?

– Що? – не зрозумів Толік.

– Толік, не ображайся. Дякую тобі за квіти. А тепер, будь ласка, залиш мене одну.

– Що? – повторив Толік, тепер вже нічого не розуміючи.

– Я говорю, йди на роботу, Толік. Чуєш мене. Іди… – Таня вказала йому на двері.

– Ти що, мене проганяєш?

– Ага, – кивнула Таня. – Проганяю. Можеш думати про мене будь-що, але йди вже…

– Дивна ти сьогодні… – недобре посміхнувся Толік. – Якщо не сказати гірше…

– Іди іди…

Коли Таня зачинила за ним двері, вона одразу взялася за телефон, набрала номер і майже вигукнула в нього:

– Тарасе, пробач мені.

About the author