– Цього місяця на багато не розраховувай. Знову машина зламалася. Потрібні гроші на ремонт, – Микола вирішив попередити Олену, щоб та особливо не розраховувала на його зарплату. – Але ж ти обіцяв! Я вже придивилася диван у вітальню, – сумно сказала дружина. Може, знову у нього попросиш грошей? – раптом додола Олена. – Та якось вже не зручно, – зам’явся чоловік. – А на старому дивані спати зручно? – вигукнула дружина. Микола вирішив не сперечатися, взяв телефон, набрав номер, і пішов у іншу кімнату розмовляти

— Цього місяця на багато не розраховувай. Знову машина зламалася. І коли ми вже нову купимо…

Микола вирішив попередити Олену, щоб та особливо не розраховувала на його зарплату. А куди подітися? Машина у них не розкіш. Вона йому для роботи потрібна.

— Але ж ти обіцяв! Я вже придивилася диван у вітальню. Старий такий незручний. Може, попросиш на ремонт у батька?

— Якось незручно. Він нам і так із кожної пенсії пристойно допомагає, Андрійка до школи зібрав.

– А кому ще допомагати? Ти його єдиний син. А Андрійко – онук. Попроси, інакше не викрутимося.

Увечері Микола заїхав до Сергія Степановича.

Батько зрадів.

– Чому один? Без Олени та Андрійка? Як вони там?

Заметкався, ставлячи чайник на плиту і діставаючи дешеві карамельки.

— Тату, чай не буду. На плиті довго грітиметься. А я поспішаю. І чого не купиш електричний?

— То навіщо? Мені поспішати нікуди. Та й дорогий він, мабуть.

— Не дорожче за гроші. До речі, про гроші… Тут така справа, моя старенька знову барахлить, ремонту потребує…

Незабаром син виходив із під’їзду батьківського будинку. Сергій Степанович допоміг. Втім, як завжди.

Микола звик, що батьки допомагають. Після того, як не стало матері батько жив один. Економив на всьому, щоб дітям було легше жити.

Тільки з кожним роком все важче було залишатися одному. Бували дні, коли важко було навіть встати з ліжка і приготувати собі поїсти.

Йому не хотілося обтяжувати сина та невістку. Але іноді він заздрісно дивився у вікно, як до його сусіда Михайловича кілька разів на тиждень заїжджає син. Вивантажує із багажника численні пакети.

Після таких візитів Михайлович зазвичай дзвонив йому:

— Степанович, заходь. Мені невістка пиріжків передала, чаю з тобою поп’ємо.

Діти привозили сусідові продукти та все необхідне. Іноді забирали Михайловича до себе погостювати на кілька днів. І тоді той просив доглянути квартиру. У нього також багато років тому не стало дружини. Але відчути себе самотнім, покинутим йому не давали.

…Микола пішов. А Сергій Степанович так і не наважився попросити сина сходити в магазин. До того ж той дуже поспішав.

«Нічого, сам дійду» подумав старенький, повільно збираючись вийти надвір.

Останнім часом все частіше йому ставало погано.

Дорогою стало зовсім зле. Він опустився на першу лавочку, що трапилася.

Повз поспішали перехожі. Нікому до нього не було жодної справи.

– «Невже все?» – подумав, він.

— Дідусю, вам погано? — поруч з лавкою зупинилося молоденьке дівчина.

— Зачекайте, зараз швидку викличу!

Сергій Степанович спробував пожартувати, що нікуди не поспішає. Але не зміг.

Більше нічого не пам’ятає. Прийшов до тями в палаті.

Увечері у палату зазирнула дівчина у білому халатику.

– До вас прийшли. Не хотіла пускати, але відвідувачка така наполеглива!

– Олена, невістка, –  здогадався відразу Сергій Степанович.

Напевно, Микола поки що на роботі і не може прийти. А невістка прийшла.

Але це була не Олена. Та й як же вона прийде, адже діти не знають, що сталося з батьком.

– Ви як? — та сама дівчинка з вулиці просунула голову в двері, що відчинилися, і обережно зайшла.

— Я вас пам’ятаю, ви зателефонували, коли мене на вулиці знайшли? — Сергій Степанович із вдячністю дивився на гостю.

— Я така рада, що вам допомогла! Ви на мого діда дуже схожі. Тільки його давно немає.

Незабаром Сергій Степанович знав практично все про свою рятівницю.

Надя, так її звали, приїхала із сусіднього села, щоб вступити до інституту. Але іспити провалила. Тепер не знає, як повертатися додому. Батьки суворі, сваритимуть. Та й що їй у селі робити? Роботи нормальної немає. Ось Надя і вирішила: влаштуватися на роботу, зніме кімнату і готуватиметься до нових іспитів. Наступного року обов’язково вступить.

— Давайте я вашим рідним зателефоную? – Запропонувала дівчина.

Сергій Степанович продиктував номер сина.

– Зараз з тобою все гаразд? — спитав Микола у батька телефоном.

— Завтра постараюся зайти.

Але так і не зайшов. А ось Надя почала приходити щодня.

І на виписку зустрічати прийшла. Додому провела.

Сергій Степанович наполіг, щоб у гості зайшла.

— Будемо пити чай, — він поставив чайник і схаменувся.

— Тільки в мене навіть почастувати тебе нема чим. Одні карамельки.

— А я їх якраз люблю, — усміхнулася Надя.

– Зараз чаю поп’ємо, і сходжу в магазин. Куплю все, що потрібне, – запропонувала дівчина.

– Надю, а ти залишайся в мене жити. Будеш моєю внучкою. Все одно колишня кімната сина без діла стоїть. І тобі кімнату шукати не треба. І я не один буду.

— Навіть не знаю, — замислилась дівчина. — Не переживаєте пускати в будинок ось так одразу чужу людину?

— Яка ж ти тепер мені чужа? Ти мені життя врятувала!

About the author