– Ти чого засумувала? – Світлана підсіла до своєї доньки, яка уже годину лежала й дивилася в стелю. – Щось трапилося? – Ні, – коротко відповіла Інна. – До речі, сьогодні п’ятниця. Ти до батька заходила? – Так. – Як він там? – Грошей дав. Все як завжди. – Я питаю, як у нього здоров’я? – Нормально. Тобі передавав привіт. – Як добре, що ми з ним розлучилися, – раптом сказала Світлана. Інна повільно відвела погляд від стелі і ошелешено дивилася на матір. – Так, так, дочко. Ти все правильно почула. – Мамо про що ти говориш? – Інна не вірила своїм вухам

-Ти що, моя пташка, крильця опустила? – Світлана підсіла на ліжко до своєї сімнадцятирічної доньки, яка ось уже цілу годину лежала і дивилася в стелю. – Щось трапилося?

-Ні, – коротко відповіла Інна.

-До речі, сьогодні п’ятниця. Ти до батька заходила?

-Так, – Інна наполегливо не хотіла йти на контакт із матір’ю.

-Як він там?

-Грошей дав. Все як завжди.

-Я питаю, як у нього здоров’я?

-Нормально. Тобі передавав привіт.

Усім своїм виглядом Інна як би говорила – мама відчепися, мені не до тебе.

-Як добре, що ми з ним розлучилися, – раптом сказала Світлана.

Інна повільно відвела погляд від стелі і ошелешено дивилася на матір.

-Так, так, дочко. Ти все правильно почула. Я дуже рада, що тепер він живе не з нами.

-Мамо про що ти говориш? – дочка не вірила своїм вухам. – Найгірше в цьому житті, це розставання з коханою людиною.

-Звідки ти знаєш, що в цьому житті найгірше? – сумно усміхнулася Світлана.

-Знаю мама, – голос дочки здригнувся. – У мене в самої зараз… – Інна замовкла.

-Що в тебе? – по-доброму посміхнулася мама. – Хлопчик покинув.

-Майже…

-Сергій?

-Так, – кивнула дочка.

-Це буває, – спокійно сказала Світлана. – Не здумай за нього боротися, дитино.

-Мамо! – вигукнула дочка. – Я його з сьомого класу, між іншим, люблю. А ти кажеш, буває. І він мене любив. А тепер, розумієш, майже розлюбив… Ну, нічого… Все одно, я його нікому не віддам…

-Інно, не кажи так. І ще раз говорю, не бігай за ним.

-Чому? – здивувалася дочка. – Мені здається, за своє кохання людина має боротися. Знаєш, що я вигадала, мамо. Я від нього заведу дитину. І тоді він від мене нікуди не дінеться.

-Інно… – Світлана злякалася. – Не говори дурниць…

-Так, так, матусю. Я саме так і вчиню. Я хочу, щоб він став моїм чоловіком, і він стане ним. Тільки він і більше ніхто.

-Господи… Ти ще дитина, і вже так міркуєш… – Світлана з дивилася на дочку. – Невже все повторюється у цьому житті?

-Що повторюється? – не зрозуміла дочка.

-Дурість наша дівоча, ось що. А хочеш, Інно, я тобі розповім правду, чому ми з твоїм батьком розлучилися?

-Правду? Ти ж мені казала, що ви розлучилися через те, що у тата почалася чергова вікова криза. У цей час багато пар розлучаються. Хіба не так?

-Не так, Інно. Зовсім не так.

-А як?

-Ех, доню. Адже ми з твоїм батьком в одному класі вчилися. З першого класу за однією партою сиділи. І я його теж сама собі вибрала в чоловіки. Вже у восьмому класі почала мріяти, що ми одружимося.

-Як я з Сергійком?

-Ага. Чого я тільки через нього не натерпілася. А потім, коли відчула, що він став від мене невідворотно віддалятися, я також, як і ти, вирішила цю дурість зробити.

-І?

-Що і? Зрештою з’явилася ти. І незабаром ми одружилися.

-Ну от, – зраділа донька. – Ти ж перемогла.

-А що толку, дівчинко моя? Що толку? Усі чотирнадцять років, які ми з ним прожили, були суцільною мукою.

-Як мукою? – Інна не вірила своїм вухам. – Ви ж нормально жили. Я пам’ятаю.

-Ну, так, нормально… Якщо не рахувати того, що я його ревнувала до кожного стовпа. Тому що я знала, що живе він зі мною лише через тебе. А він… Так, він терпів. Але намагався додому з роботи приходити якомога пізніше, і йти з дому раніше.

-Так? А чому я цього не помічала?

-Тому що тебе він любив по-справжньому. І при тобі завжди намагався лише посміхатися.

-А без мене?

-Інночко, люба, запам’ятай, немає нічого гіршого, ніж жити з людиною, яка тебе в думках ненавидить. Коли тобі виповнилося чотирнадцять, батько все-таки не витримав. І пішов.

Інна недовірливо подивилася на матір, хотіла щось запитати ще, але стрималася і знову перевела свій погляд на стелю.

-Ти зрозуміла, доню, навіщо я тобі все це розповіла? – обережно запитала Світлана.

Інна важко зітхнула, потім знову глянула на маму.

-Зрозуміла, матусю. Тепер мені треба все обміркувати… Але мені неприємно. Невже мені Сергійка доведеться відпустити?

-Відпусти його, дочко, – кивнула мама. – Любити через силу ти його себе все одно не змусиш, а от зненавидіти він тебе зможе запросто. Від любові до ненависті один крок. Чула таку мудрість?

-Чула.

-От і добре. Не повторюй чужих помилок, дитино, і буде тобі щастя.

About the author