У магазин подарунків зайшов бадьорий дідусь і став уважно розглядати вітрини. – Вам допомогти? – запитав продавець. Дідусь уважно глянув на нього, подумав і кивнув головою. – Добре було б. – І для кого шукаєте подарунок? – запитав продавець. – Для моєї дружини, – сказав дідусь. – Мені такий подарунок потрібен, глянувши на який, вона сказала б: «Ах! Оце так сюрприз!». – Ах? Ну, я не знаю… – знизав плечима продавець. – Слухай, продавцю, а може мені взяти, і лопату їй подарувати? – раптом запитав дідусь. – Яку ще лопату? – продавець вирячив очі від здивування

У відділ подарунків увійшов бадьорий дідусь і став уважно розглядати все, що було на вітринах.

-Вам потрібна допомога? – запитав тут же продавець.

Дідусь уважно глянув на нього, подумав і кивнув головою.

-Добре було б. А то, начебто, це магазин подарунків, а вибрати й нічого… Подарунків-то – немає!

-Як немає? – розгубився продавець. – Ви що кажете, дідусю? А це що? – він показав рукою на вітрини.

-Де? – дідусь знову закрутив головою. – Подарунків тут немає. Одні дрібнички…

-Я не став би так говорити, – образився продавець. – До речі, ви для кого шукаєте подарунок?

-Для моєї дружини.

-А скільки їй років?

-Та їй завжди по-різному, – знизав плечима дідусь. – Учора ввечері було сімдесят п’ять. Без двох днів. Бурчала на мене. А сьогодні з ранку чогось регоче, жартує, а потім ще й кокетує, ну прямо молода дівка. Більше сімнадцяти й не даси.

-Зрозуміло, – посміхнувся продавець, який не одразу, але таки зрозумів, що дідусь жартує. – Значить, їй завтра виповниться сімдесят п’ять. А ось, подивіться, чудовий набір для в’язання. Для літніх жінок дуже добре підійде.

-Оце так… – усміхнувся дідусь. – Ти мені, чоловіче, ще шахи запропонуй.

-Навіщо літній жінці шахи? – не зрозумів продавець.

-А навіщо моїй бабусі набір для в’язання?

-То ж у вас з нею, мабуть, онуки є. От і буде їм шкарпетки і рукавиці в’язати.

-І вийде, що я їй ніби натякну, що, мовляв, сиди, люба моя і кохана, працюй для наших внуків. Думаєш, вона не дбає про них? Тільки й живе ними. Ні, ти мені такий подарунок покажи, глянувши на який, вона сказала б: «Ах! Оце так сюрприз!».

-Ах? Ну, я не знаю… – знизав плечима продавець. – А який у вашої дружини смак?

-В сенсі? Я ж не їжу вибираю!

-Я питаю, чим вона любить займатися у вільний час? Може, у неї є якесь хобі?

-Хобі, кажеш? – дідусь задумався. – Це вона має. Любить вона наш сад-город. Влітку звідти її не витягнеш. Раніше вона навіть картоплю саджала, але тепер на квіточки перейшла. Весь сад у трояндочках, та в хризантемах всіляких. Слухай, продавцю, а може мені взяти, і лопату їй подарувати?

-Яку ще лопату? – продавець вирячив очі від здивування. – Хіба можна дарувати людям, тим більше жінкам, лопату?

-А якщо подарувати позолочену? Уявляєш, що з сусідами буде, коли вони побачать її із золотим інструментом в руках? Я б, якщо таке побачив, то так би й присів від подиву. Чи є у вас такі лопати?

-Та ви що?! Звідки у нас золоті лопати?

-А срібні?

-Дідусю, адже у нас магазин подарунковий, а не господарських товарів. Ви знаєте, де лопати продають.

-Так знаю. Але й там золоті лопати теж не продаються, – дідусь розчаровано зітхнув. – А шкода. Може у вас хоча б золота шуфелька є? Або просто позолочена. Моя суджена і з нею порається. Повзає між квіточками, пихкає. А тут вона ще й виблискуватиме.

-У нас тільки ложки є срібні, – сумно сказав продавець. – Але ж вони дуже дорогі. Вам таке на пенсію не купити.

-Ложки, кажеш? – стрепенувся дідусь, підійшов до прилавка зі срібними виробами, подивився на ціну і про щось задумався. – Дорогі, кажеш. А давай-но я своїй коханій дружині таку ложку і куплю.

-Та облиште ви… – раптом розгубився продавець. – Навіщо вам це? Ви, мабуть, знову жартуєте? Така ложка навіть мені дорого буде. Ви, дідусю, все-таки добре подумайте, перш ніж таке купувати. Адже ми продані вироби зі срібла назад не приймаємо.

-А що тут думати? – вигукнув дідусь. – У моєї дружини є ще одне хобі. Вона любить чаї пити з варенням із пелюстків троянд. Так що срібною ложкою таке варення брати набагато приємніше.

Коли дідусь поліз у кишеню по гроші, менеджер знову почав його відмовляти.

-Ой, я за вас переживаю, дідусю. Може, дешевше подарунок купите? У вас пенсія, швидше за все, маленька. Я б вам не радив гроші на вітер викидати.

-Дивний ти, – похитав головою дідусь. – Що означає гроші на вітер? Пенсія, може, в мене й маленька, та куди ж мені свою велику любов подіти? Я на коханні заощаджувати не вмію.

Цілий день цей продавець згадував дивного веселого дідуся.

А коли робочий день у нього закінчився, то він, повертаючись додому, раптом узяв і зайшов у кіоск квітів.

А там вибрав букет для своєї дружини.

І продавець теж тепер вирішив не економити на коханні…

About the author