В Надії не стало батька. Перед самим відходом він постійно намагався щось сказати Наді: – “Надю, я написав заповіт і…” Але він ніколи не міг договорити, починав плакати. І ось Надю запросили до нотаріуса. Нотаріус зачитав заповіт, і зловтішно хмикнув: – Квартиру ваш батько залишив племіннику. А вам ось цей лис. Надя взяла його, відкрила, прочитала і сльози потекли з її очей

Надія вийшла від нотаріуса, сльози самі котилися по щоках. Вона не хотіла плакати, але в душі наче щось зламалося. Тому й сльози самі течуть, а Надія плакати не хотіла. Вона навіть не могла пояснити цього стану.

У Надії був батько люблячий і коханий, а тепер виявилося, що його і не було.

Та й бог із ним, із цією спадщиною, Надія й не потребувала квартири батька, але цей лист…

Мама вийшла заміж за батька, коли Надії було три роки. Відносини в сім’ї були хорошими, Надя швидко потоваришувала з маминим чоловіком, стала називати його татом. Він і був батьком, дбайливим і люблячим. Надія ніколи не відчувала, що він нерідний.

Батько з рідні мав лише племінника-підлітока. Жив він в інтернаті, батько дбав і про нього. Їздив до нього у гості, дарував подарунки, але до себе додому його ніколи не запрошував. Говорив, що характер у племінника важкий, може образити якщо не дією, то словом. Мама і не наполягала на знайомстві з племінником.

Коли племінник виріс, то, як то кажуть, пішов по кривійд доріжці. Батько спочатку шкодував його, відправляв посилки. А потім і зовсім перестав спілкуватися із племінником. Якось усі забули про існування племінника.

Надія виросла, вийшла заміж. Дід онуків любив, багато часу проводив із ними. Коли не стало мама, батько сам запропонував продати їхню трикімнатну квартиру, купити йому однокімнатну, а залишки грошей віддати Надії. Так і вчинили.

Коли батько став старенький, Надія забрала його жити до себе. На той час діти Надії вже виросли, жили окремо. Перед самим відходом батько намагався щось сказати: «Надю, я написав заповіт…». І починав плакати. Надія втішала його, казала, що все буде гаразд. Батько жодного разу недоговорив те, що хотів сказати.

І ось тепер у нотаріуса Надія зустріла бомжуватого, старого, беззубого, скрученого чоловіка. Виявилося, що це є племінник батька.

Нотаріус зачитав заповіт, чоловік цей зловтішно хмикнув. Виявилося, що квартиру батько заповів племіннику. Але це не зачепило Надію, справа в іншому. Батько до заповіту доклав листа для Надії, для цього і запросив нотаріус її.

У листі було написано: «Вибач, Надю, але квартиру я заповів племіннику. Він єдина мені рідна людина. Я не міг залишити його без спадщини. Ти маєш мене зрозуміти».

Надія йшла вулицею, сльози самі котилися по щоках. Їй зовсім не потрібна була батькова квартира. Вона плакала через те, що, виявляється, зовсім не була для батька рідною людиною.

“Як так? – думала Надія. – Він виростив мене, виховав, але не вважав мене рідною людиною».

About the author