Вадим був на роботі, коли подзвонила дружина. – Вадиме, там таке сталося! Швидше приїжджай в село, – вигукувала Олена. – Що сталося, нічого не зрозумів? – занепокоївся чоловік. – Приїжджай! Ці робітники! Де ти їх взяв? – намагалася щось пояснити Олена. – Нічого не зрозумів, Олено, скажи ж в чому справа, – нічого не розумів Вадим. – Приїжджай. Сам все побачиш, – сказала дружина і поклала слухавку. Вадим відпросився з роботи, сів в машину і за дві години був в селі, під’їхав до будинку і застиг

– Вадиме, скоріше, там таке! Таке сталося! Швидше приїжджай в село, я теж туди їду, — вигукувала Олена в телефон.

– Що сталося, нічого не зрозумів? – занепокоївся чоловік.

– Приїжджай на дачу! Ці робітники! Вони нам покрили підлогу лаком і хотіли швидко висушити. Де ти їх взяв, цих робітників? – намагалася пояснити Олена.

– Нічого не зрозумів, Олено, скажи ж в чому справа. До чого такий поспіх? – спробував заспокоїтися Вадим.

– Дачі більше нема, – коротко відповіла Олена.

Коли Вадим та Олена приїхали на дачу, то не могли повірити своїм очам. Від дому нічого не лишилося!

– Зробили ремонт, – Олена безсило опустилася на стару лавку.

Вадим та Олена хотіли до літа відремонтувати старий дачний будиночок. Олені він дістався у спадок від бабусі і за життя вона нічого не хотіла міняти. Будиночок був милий, Вадим та Олена як побралися, останні три роки постійно приїжджали до бабусі. Привозили продукти їй та її сусідці Антоніні. Косили траву. Вадим заготовляв дрова, Олена на грядках щось садила. Для Олени це був будинок її дитинства. Коли бабуся була молодша, Олену до неї щороку на все літо привозили.

– Он там дядько Іван жив, я з його онуком Дімою рибу ловити ходила на ставок, – сумно розповідала Олена. А он там, де бабуся Зіна живе, яку ми зазвичай додому підвозимо, Маринка приїжджала, онука її. Ми з нею дружили. Взагалі, раніше так добре тут було. Мої батьки із сусідами дружили, у гості ходили один до одного. І ми, діти, великою компанією збиралися. Біля багаття сиділи, хліб із сосисками смажили. Розмовляли до півночі, всілякі історії розповідали. А зараз все не так!, – Олена гірко заплакала. Чи то від спогадів, чи то від пережитого, а скоріше від усього разом.

– І де ти тільки знайшов цих роботяг? Без договору, тепер що з них візьмеш, – схлипнула жінка.

– Олено, ну не плач. Ну що тепер робити, будуватимемося потихеньку заново. Не можемо ж  бабусин будинок кинути… Ну не будинок, а те що залишилося …

– Та як, Вадиме, як ми все зробимо? Ми все цим заплатили, та на будматеріали витратили… І взагалі, там же її речі були. Особисті. Нічого цінного у сенсі грошей. Але для мене – безцінні. Їх не повернути, Вадиме!

– Ну Оленко, заспокойся, не плач, я розумію, але пам’ять про людину в її справах. У серцях його близьких. Ну що робити, намагатимемося побудувати на старому фундаменті схожий на той, колишній будинок. Все буде добре, ось побачиш…

Через тиждень Олені зателефонувала сусідка, Антоніна:

– Олено, приїжджай, тут народ зібрався, просили тобі передати.

– Що передати, Антоніно Павлівно? – не зрозуміла Олена.

– Приїдь, не по телефону, – скзала Антоніна і поклала слухавку.

Олена з Вадимом наступних вихідних приїхали на дачу. Вони й так збиралися туди. Машину найняти – треба ж прибирати територію.

– Олено, Вадиме, заходьте, чаєм пригощу, розмова є, – гукнула зі свого будинку Антоніна.

Зайшли – на столі чай, пряники, та ще багато чого наставлено.

– Ой, доброго дня, Антоніно Павлівно. Дякую за запрошення, – усміхнулася Олена.

– Та нема за що, Оленко, ми ж з твоєю бабусею добрими сусідками завжди були. Та й тебе з дитинства знаю. І твоїх батьків. Загалом народ тут подумав, та й до мене прийшли, різні речі поприносили. Хто чайник приніс – бабуся твоя з міста у подарунок привозила Валентині Василівні, пам’ятаєш її? А хто годинник різьблений приніс – це твій дід сам зробив, дядькові Івану подарував. Дімка його приніс, згадав. Ну і решта, тут у нас багато бабусю твою з дідом пам’ятають. Ось серветки мереживні – бабуся твоя в’язала. Ну тут багато, на столі все не вмістилося, у мене в залі весь диван заставлений.

Олена здивовано розглядала всі ці речі:

– Антоніно Павлівно, вони всі майже як бабусині були!

– Так вони і є бабуси. Її ручками в’язані. Або з душею куплені. Люди то від щирого серця принесли. Адже, не дай боже, але з кожним таке може статися. А ще ось що, – Антоніна встала, підійшла до буфету і дістала пухкий конверт, – Ось що, Олено, у нас тут народу багато. Так ми ось всі, скинулися. Не можна ж людей з проблемами віч-на-віч залишати! І не надумай відмовлятися, не можна це робити, коли від душі. Адже це, як раніше. Як у нас завжди було прийнято – усі разом і будинки будували, і з проблемами допомагали.

Олена ніяк такого не чекала! Але після таких слів, мало не зі сльозами на очах, вона прийняла той пухкий конверт. З сором’язливістю, але й з почуттям великої подяки. І ще з якимось, ніби з дитинства теплим, відчуттям дружнього плеча.

*****

Бабусин будиночок вони відновили до осені, благо не великий був. Люди допомогли. Хто згадав, все добро і допомогу від батька Олени. Хто бабусю згадав. А кому і Вадим вже встиг допомогти, хоч і не так давно вони з Оленою одружені.

Постаралися за старими фотографіями будинку колишній вигляд надати. І хоч і видно було, що новий, але все – як у бабусі було. З

А в хаті! Олена ходила, і раділа. Як багато речей принесли люди, які їй знову бабусю нагадують. Просто душа радіє.

Осіннього теплого дня столи накрили прямо на вулиці, в саду. Адже в такий невеликий будиночок хіба помістиш стільки гостей? Одні заходили, інші йшли, а Олена та Вадим намагалися всім, як могли, віддячити.

Над щедро накритими столами схилилася бабусина горобина під вагою червоних ягід. Бабусині яблуні розсипали по траві яблука, наче дякували людям.

– Вадим, – Олена притулилася до чоловіка, – адже я була не права. Часи змінюються, а добрі люди завжди є поряд. І в скрутну хвилину ось так, прийдуть на допомогу!

Дякую вам, люди добрі. Ви ж знаєте, наш будинок завжди є відкритим для вас. Як і раніше, при бабусі, адже це її будинок, дякую.

About the author