Валерій прийшов додому радісний. – Оксано, одягай свою найкрасивішу сукню! Сьогодні ми йдемо на корпоратив, – вигукнув чоловік. Оксана швидко одяглася і вже за дві години вони були в ресторані. Спочатку все було добре, а потім жінка помітила, що чоловік якось дивно поводиться з своїм начальством. Щоб трохи заспокоїтися від витівок Валери Оксана пішла у вбиральню і зачинилася у кабінці. Раптом у вбиральню зайшли дві жінки і почали розмовляти про Валеру. Оксана прислухалася і застигла від почутого 

– Оксано, це ти чи що? – Віра йшла тротуаром, назустріч Оксані. – Очам не вірю! Стривай, почекай, давай побалакаємо.

Ех, і треба було цю Віру зустріти, головну пліткарку району. Сто років її не бачила, і ще б стільки не бачити. Зараз почнеться «що?» та «як?», а потім рознесе скрізь зі своєю фантазією. З нею треба бути обережнішим.

– Оксано, ти ж поїхала! Мені дівчата розповідали – вийшла заміж за крутого та багатого, поїхала, живеш приспівуючи. Що він виставив тебе? Чи сама пішла? Чи у відпустці тут?

– Та з чого ти взяла, що я вийшла заміж? – Фиркнула Оксана. – Дівки вигадали чи сама докрутила? Просто познайомилася з хлопцем, поїхала до нього, зрозуміла, що ми не пара, захотіла додому і повернулася. Можна сказати, трохи пожили і розбіглися, не підійшли один одному.

– Нічого собі – трохи пожили, ти навіть з роботи звільнилася!

– Ну, як звільнилася, так і відновилася. Два місяці мене не було, майже як відпустка. Ну бувай, у мене справи!

Кому-кому, але точно не Вірі ж розповідати, як все було насправді. Все почалося набагато раніше – за півроку до розлучення з Валерою. Вони познайомилися в інтернеті – гарний хлопець, 31 рік, на три роки старший за Оксану. Був одружений, дітей немає, та й у Оксани щось схоже: прожила з рідкісним егоїстом у цивільному шлюбі кілька років, який не хотів одружуватися та мати дітей, а любив лише себе у дзеркалі. Ну та гаразд, було і було.

Ну от усе у Валері було добре: і дотепний, і люб’язний, і успішний. Він вже якийсь начальник у великій будівельній фірмі, має багато обов’язків: керує людьми, їздить по об’єктах і навіть є свій особистий, окремий кабінет. Ну, що в ньому не так? Може, обманбє? Та взагалі ні – є фотографії, де він на будівництві в діловому костюмі і в касці, а довкола робітники. Ну треба ж, такий молодий і вже начальник, круто!

Поспілкувавшись, вони зрозуміли – погано одне без одного. Валера їй сказав, що скоро приїде і забере її – просто вже життя не уявляє без Оксани! Та й вона сама відчувала, що важко їй без нього, тягне до нього. Обурювалася лише мама:

– Куди ти поїдеш? Ти ж його зовсім не знаєш, може він якийсь поганець? Чи просто не підійде тобі.

Але він приїхав, почали жити, дізналися один одного, підійшли повністю. Але що з ним не так, що він досі самотній? Є й квартира та машина. Це ж хлопець нарозхват – хапай та біжи! Оксані довелося звільнитися з роботи і виїхати на краще життя. Валера багато працював, але повертався додому завжди з гарним настроєм і ніжно ставився до Оксани. І все ж таки він показав себе у всій красі, коли на його роботі оголосили корпоративну вечірку на честь ювілею підприємства.

– Оксано, одягай свою найкрасивішу сукню! На банкеті у ресторані буде вся верхівка зі своїми дружинами, а мене з тобою запросили, – сказав Валера. – Нам, головне, не схибити.

Оксана в собі не сумнівалася – вона вміє поводитися гідно в будь-якому суспільстві. Але що витворяв Валера! Спочатку все було добре – знайомства, спілкування, доки не прибуло високе начальство. Валера якось аж пригнув голову і почав запобігливо посміхатися.

– Це Петро Миколайович, заступник директора, а це сам Іван Михайлович, серце та мозок нашої компанії, генеральний директор! – шепотів на вухо Оксані Валера.

А потім почалося взагалі щось неймовірне. Валера, сидячи неподалік начальства, став їм буквально прислуговувати: то стілець присуне, то принесе замість офіціантки те, що його попросять, то не доречно осипає компліментами. Здавалося, що він геть-чисто забув свою Оксану, яка почала червоніти від такої картини. Але найгірше, коли на будь-який, навіть невдалий жарт начальства, він запобігливо хихотів і навіть сміявся на весь голос – хотів прогнутися. Директори тим часом відмахувалися від прислужливого Валери, а колеги кривилися від його дії, явно Валеру ніхто не шанував. Оксані було так соромно – вона в ньому бачила якогось  підлабузника, було дуже неприємно!

Оксана вийшла до вбиральні і закрилася в кабінці, обмірковуючи подальші дії. Сльози не зупинялися, вони текли по щоках, розмазуючи туш. Оксана чула, як у вбиральню зайшли дві дівчини.

– Класна вечірка, – сказала одна. – Тільки ось знову цей Валерик зі своїм підлабузництвом та трепетною відданістю. Фу, дивитись неприємно! Шкода його дівчину, гарненька така і за цього заміж зібралася.

– Ага і я про це подумала, – погодилася друга. – Вона ще не бачила, як він спілкується із простими робітниками. Може сказати їй правду, який цей Валера?

– Ні не потрібно! А раптом їй гроші дорожчі, та вона на все очі заплющить? 

Оксана затамувавши подих слухала весь цей діалог. Хоч би її не помітили, вона одразу втече з бенкету. Ух, дівчата вийшли, і Оксана одразу кинулася до свого стільця – забрати накидку від сукні. Якщо пощастить, то Валера не помітить, як вона піде. У неї є ключ від його будинку, можна швидко зібрати речі та поїхати на вокзал – о пів на першу відправляється нічний поїзд додому, а ще тільки початок дев’ятого. Але Валера помітив, кинувся за нею надвір і зупинив за руку.

– Ти куди? – вигукнув він. – Не подобається, як я поводжуся? Це нормально для того, щоб просуватися по службі. Ви ж усі такі жінки – вам лише гроші подавай! От і змирись – чоловік іноді повинен прогнутися, щоб місце вище зайняти!

– Та я ж тебе поважати після цього не буду! Як жити з людиною, яку не поважаєш? Те, що я сьогодні побачила – це неприпустимо! Ну що ж мені так не щастить – то егоїст попадається, то підлабузник. Я їду додому.

Валера не зрозумів – куди це додому. Він подумав, що у його квартиру.

– Їдь! Ну і сиди там, чекай на мене, раз ти така. Я не можу залишити начальство, мені місце дороге, та й взагалі – я просунутися кар’єрними сходами хочу! У твоїх же інтересах!

Оксана викликала таксі, попросила почекати, зібрала речі, залишила прощальну записку на столі, віддала ключ сусідці, з якою вона встигла потоваришувати і поїхала додому. Валера за нею не їхав – напевно, до глибокої ночі залишився треба ж начальству догодити.

Вже потім він намагався зателефонувати до Оксани і посилав їй повідомлення, але Оксана на дзвінки не відповідала, а повідомлення читала з сарказмом. Ой ні, краще не шукати сумнівний ідеал, краще нехай буде простий хлопець для сім’ї, нехай роботяга, але точно не такий як Валера.

About the author