Валя мила вікна, коли їй зателефонувала стара знайома, Оксана. – Дивно, – подумала Валя, витираючи руки. – Стільки часу не спілкувались. – Валя? Привіт, – почулося в слухавці. – Я тут… Не знаю, може, даремно дзвоню. Ти повинна знати. Твій Ігор… – Що? – видихнула Валентина. Вона аж застигла від несподіваної здогадки. – Не стало його. На вулиці знайшли. Поминки завтра. У слухавці почулися короткі гудки. Валя сиділа нерухомо і дивилась в одну точку. Вона не вірила, що це все насправді

Ігор прийшов, як завжди, зненацька. Валентина щойно вийшла з ванної і хотіла посушити голову, як подзвонили у двері.

На порозі стояв її колишній чоловік. Побачивши Ігоря, Валентина зітхнула.

-Знову? Ігорю, ну чого ти до мене тягаєшся? – запитала вона з порога. – Сто років, як розлучились, а ти ніяк дорогу не забудеш!

-Валечко, погано мені. Не можу більше… – раптом сказав Ігор.

-А кому ж зараз добре? – сказала жінка. – Біленької вже зранку треба?

-Ні, – втомлено відповів Ігор. – Я давно вже не гульбанив.

-То чого ж ти від мене хочеш?

-Поговорити…

-Про що? Все давно вже переговорено.

-Знаєш, я коли від тебе пішов, то думав – ось тепер заживу. Подорожуватиму, жінок любитиму… Не вийшло…

-Ще б пак! Стільки років гульбанив! Які подорожі, які жінки? Усі твої плани на дні келиха…

-Згоден. Жаль, зрозумів пізно…

-Чому пізно? Житимеш, як людина – все налагодиться.

-Не живеться мені без тебе, Валечко… Ходжу я, як неприкаяний по життю…

-Не починай…

-Я от дивлюся – адже ти теж своє особисте життя не влаштувала…

-Це не твоя справа!

-Чому не моя? Все ж таки не чужі ми… Син у нас…

-Згадав! Ти хоч знаєш, скільки йому зараз років?

-Двадцять.

-Дивно. Познайомитись хочеш?

-Хотів би… Совість не дозволяє…

-Сам винен.

-Так я ж не сперечаюся. Я тут подумав… Тільки ти не поспішай відповідати… Подумай… Може, ми знову…

Валентина зупинила колишнього чоловіка на півслові:

-Навіть не думай! Як тобі таке на думку могло спасти?!

-Просто зрозумів, що нікого не любив у житті окрім тебе… Ось так от виходить.

-Любив? Ти сказав “любив”?! Ти сам себе чуєш? Скільки нервів ти мені вимотав? Скільки років сварки в нас були? Гаразд, хай я. А син! Це ти називаєш любовʼю?

-Нерозумний я був. Вибач.

-Порозумнішав? Зрозумів, де на старість років приземлитися? Ніхто такий скарб не бере на постійно?

-Навіщо ти так? Не бачиш? Душа не на місці в людини.

-Пройде.

-Вибач, Валю! – Ігор опустився на коліна. – Вибач, рідна!

-Ти що, зовсім, чи що? Встань.

-Скажи, як мені в тебе вимолити прощення? Що зробити?

-Не приходь сюди більше. Забуду – може, й пробачу.

-Та не можу я жити, не бачачи тебе хоч інколи!

Валентина подивилася на чоловіка. Згадала, як бігала від нього із сином на руках, як ховалася у сусідів, як виживала, коли він виносив усе до копійки.

-А знаєш, – твердо і зло сказала вона. – Я рада, що ти тепер отак живеш. Так тобі й треба.

Ігор повільно встав, уважно подивився колишній дружині в очі і тихо промовив:

-А Бог каже, що треба прощати…

Валентина не придумала, що відповісти.

-Гаразд, піду я. Ось, – чоловік простяг жінці листок. – Я тут написав… Щоб ти памʼятала…

Валентина машинально засунула папірець у кишеню.

-Іди. Потім прочитаю. Сподіваюся, не скоро побачимося.

-Хто зна, – обізвався Ігор. – Можливо, ніколи…

Він пішов. Валентина втомлено сіла на стілець. Замислилась. Минуле майнуло перед очима.

-А я ж любила його, – ця думка була неприємною. – Так любила… Намагалася знайти заміну – не знайшла. Дивна штука життя… Як близько ходять кохання й ненависть… І все-таки шкода його…

Гримнули вхідні двері – з роботи прийшов син.

Валентина змахнула сльози, посміхнулася і вийшла назустріч.

…Через кілька днів Валентина якраз мила вікна, коли зателефонувала стара знайома Оксана.

-Дивно, – подумала Валя витираючи руки. – Стільки часу не спілкувались.

-Валя? Привіт, – почулося у слухавці. – Я тут… Не знаю, може, даремно дзвоню… Ти повинна знати… Твій Ігор…

-Що? – видихнула Валентина.

Вона аж застигла від несподіваної здогадки.

-Не стало його. На вулиці знайшли… Поминки завтра…

У слухавці почулися короткі гудки…

Валентина сиділа нерухомо і дивилась в одну точку. Вона не вірила, що це все насправді.

-Як же це так? Як так? – думала вона.

Раптом, щось згадавши, вона метнулася у спальню, знайшла халат…

-Там записка! – все думала вона.

Вона розгорнула пом’ятий листок і, ледве стримуючи сльози, прочитала:

«Я люблю тебе. Просто памʼятай про це…»

About the author