-Ось так, онучику, ось так, – говорила Миколці бабуся, поки той копав невеличку ямку.
Земля грудочками обсипалася з лопати і поверталася до ямки.
-Тепер поклади акуратно і засипай…
Бабуся Марія відвернулась і витерла сльози.
-Ну все, Микольцю, молодець. Стрічку синеньку ось цю прив’яжи на осину, місце помітити, та й ходімо додому.
Дідусь нас зачекався…
Дід Василь сидів у кріслі з незворушним обличчям. Вдавав, що йому все одно.
Він же дорослий мужик, щоб ще через якогось кота переживати.
Та й хто в селі цих котів рахує! Кіт пішов, кіт прийшов. А не прийшов, та й нічого, інший біля грубки муркотітиме.
Але Мурзик, як називав його дід, був його вірним другом уже багато років.
На рибалку з дідом ходив, і сидів тихо поряд, не зводячи очей з поплавця.
Тихо водив хвостом, наче й сам рибалив. А коли дід знімав рибку, кіт терся теплим бочком, і заглядав запобігливо в очі – даси рибки хоч? Даси?
А ввечері дід із котиком дивився новини по телевізору. І якщо дід був обурений, і голосно сварився на когось.
Мурзик тихо сичав, ніби показував, що готовий сваритися з будь-ким, ким дід незадоволений. А зараз…
-Миколо, сходи до Галі в магазин. Вона на вагу привезла рибки, купи. Помʼянемо Мурзика.
На риболовлю настрою немає йти, – дід поліз в кишені і дав онукові гроші.
-Ти внучик не сумуй, – шепнула йому бабуся. – Все минає, і сум, минеться, так життя влаштоване. Та що це я, біжи, Микольцю, ще цукерок до чаю купи, батончиків. Біжи…
У тітки Галі в магазині було пусто, ні покупців, ні її самої.
Раніше вона Миколі та іншим хлопцям іноді і просто так солодощі давала. А тепер Микола великий, у третій клас перейшов… Щось зашаруділо. І раптом з комірчини визирнуло кошеня. Вилитий Мурзик.
Микола застиг від несподіванки.
За ним з’явилася й тітка Галя.
-А, Миколка, привіт. Скажи бабусі, тушонку гарну привезли, може, їй треба. Тобі на вагу? Зараз зважу.
Кошеня стало на задні лапки, почувши рибу.
-Один залишився, не знаю, кому його й прилаштувати, – тітка Галя посунула малюка ногою. – Йди гуляй! Кішка стара трьох принесла, а залишився один. Може, тобі потрібен? Так бери, він розумненький.
-Та ні, тітко Галю, не потрібен. А батончики маєте? Бабуся просила.
Склавши покупки, Микола вийшов надвір. Він і не помітив, що кошеня за ним іде. Чи то запах риби відчуло, чи просто пішло назустріч своїй долі.
Бабуся Марія з ґанку онука побачила:
-Микитко, а це хто з тобою? Ти подивися, як на нашого схожий, ну викапаний наш Мурзик. Діду, іди сюди, дивись, хто до нас прийшов!
Дід Василь вийшов, мовчки глянув, рукою махнув, мовляв, що хочете, те й робіть.
-А що, бабусю, може й справді візьмемо його? Він нікому не потрібний. Втече, зникне, ніхто й шукати не буде. Адже він живий…
-А давай візьмемо, Марічко, налий йому молочка, – дід раптом повернувся, взяв кошеня на руки. – Знаєш, я тут подумав… Нехай він у нас залишається.
Ну привіт, кіт!
Коли Микола приїхав на осінні канікули, кошеня вже підросло. Воно сиділо поруч із дідом у кріслі, коли той дивився новини по телевізору.
-Ну, дивися Мурзику, що у світі діється, – звертався до нього дід. – Що тут скажеш? І кіт забурчав.
-Знайшли спільну мову, дід наш на риболовлю начебто зібрався. І сміх, і гріх, як дитя мале, – бабуся Марія начебто бурчала, а сама тепло дивилася на діда. – Каже, що до Мурзика першого цьому ще далеко! Але життя для живих, ось так, Микольцю!
