Віра Сергіївна варила борщ, коли прийшла донька. – Я заберу речі, що залишилися, – сказала вона, зайшовши на кухню. – Забирай. Я що не даю, – неохоче відповіла мати. Оля знала, що мама ображається, через те що вони з чоловіком переїхали від неї, тому вирішила поговорити з нею. – Мамо, а чому батько від нас пішов. Ти ніколи не розповідала, – раптом сказала донька. Віра кинула ложкою в мийку й сказала: – Пішов, бо такий самий, як твій Андрій. – Який такий? – здивувалася Оля, нічого не розуміючи

Ну, не любила мама її Андрія. Вічно шукала у вчинках зятя погане. Жила у постійному очікуванні найменшого промаху з його боку. І десять років успішного шлюбу не змогли змирити Віру Сергіївну з вибором доньки.

Ольга, як сьогодні, пам’ятає день, коли познайомила їх уперше.

– А це мій Андрій!

Віра Сергіївна несхвально зиркнула на молоду людину, яка несміливо застигла у дверях.

— Ну, і мода нині пішла. Чоловіки зовсім стригтися перестали, — пробурчала під ніс майбутня теща.

Оля зніяковіла за матір.

— Мамо, зараз так багато хто ходить. Мода така…

Подовжена зачіска стала не єдиним недоліком молодої людини. Виявилося, що він все робить не так. Надто довго їсть. Надто шумно п’є чай. Часто приймає душ і завдає цим непоправної шкоди сімейному бюджету.

— Але ж ми допомагаємо тобі з комуналкою. Платимо половину, – виправдовувалася Ольга.

– Де це бачено, стільки води лити! У нас раніше вдвічі менше за лічильником намотувало, — ніби не чула Віра Сергіївна.

Була вона незадоволена і зарплатою Андрія.

— Інші чоловіки купують золоті прикраси дружинам, за кордон на відпочинок возять. А з ним що ти бачиш? На пальо тобі ледь назбирали, — вимовляла доньці.

– Нам вистачає, – відповідала донька.

— І що в ньому знайшла? Подивитися нема на що. І працівник із нього ніякий. Кран, що минулого тижня полагодив, знову потік.

— То це змішувач міняти треба. Ми із зарплати новий купимо, Андрій поставить.

Народження онука ситуації не змінило. Маленький Сергійко як дві краплі води був схожий на батька. Соромно сказати, але рідна бабуся онука недолюблювала. Сидіти з ним категорично відмовлялася. Подарунками та гостинцями не балувала.

Молодим набридло вічне бурчання незадоволеної жінки. Вони почали підшукувати квартиру, щоб з’їхати якнайшвидше.

— Лишаєш матір? Проміняла мене на свого чоловіка?

— Не хочемо тебе більше обмежувати. Житимемо своєю сім’єю. А до тебе в гості ходити будемо. І ти приходь до нас, коли захочеш, — сказала Оля, готуючи речі до від’їзду.

Обіцянку свою виконала. Двічі на тиждень неодмінно зазирала до матері. І знову вислуховувала невтішні слова на адресу чоловіка.

— У нормальних чоловіків дружини вдома сидять. Так і проживеш все життя, нічого доброго не побачивши.

Віра Сергіївна помішувала ложкою булькаючий на плиті суп. Здавалося, вона ледве дочекалася до візиту дочки. І тепер висловлювала тій усе, що зібралося в неї на душі.

– Мамо, мені подобається моя робота. До того ж ми з Андрієм вирішили взяти іпотеку. Якщо працюватиме лише він, не потягнемо.

— А на що жити збираєтесь? – ахнула мати.

«Не переживай, у тебе не попросимо» крутився відповідь, але вона стрималася

Натомість запитала:

– Мамо, чому батько від нас пішов? Я тоді мала зовсім була, нічого не пам’ятаю. А ти ніколи не розповідала.

З дитинства дочка звикла: слово «батько» у їхній сім’ї не вимовляти. Пішов, залишив, нема чого про нього і згадувати.

Вона намагалася його розшукати, але мама наполегливо не давала жодних координат.

У дитинстві Олі дуже не вистачало батьківського піклування. Вночі, згорнувшись калачиком під ковдрою, дівчинка уявляла, як тато до них повертається. Дарує гарних ляльок, веде кататися на каруселі, їсти морозиво.

У неї давно своя родина, син підростає. Але часом, повернеться в голову думка про батька. Де він тепер? Чому багато років тому вирішив піти від них із матір’ю?

— Пішов, бо такий самий, як твій Андрій, — раптом сказала мати.

Ого! Це щось новеньке.

Мати перестала мішати суп, сіла на табурет і несподівано розплакалася.

— Пробач мені, дочко… все це мій характер… собі життя зіпсувала і тобі заодно. Немає в мені терпимості. Ось твій Андрій… нічого поганого мені не зробив. А я не можу його бачити! І твій батько, може, не пішов би, якби я його постійно не сварила. Ось ви з’їхали, мені самій сумно. І ужитися з вами не змогла…

Оля заспокоїла матір, налила їй води. Потім спитала:

– Мамо, допоможеш мені тата відшукати? Для мене це дуже важливо.

— Допоможу, — закивала Віра Сергіївна.

— Спробуємо знайти його через старих знайомих. Тільки не тримай на мене образи.

– Не буду, – пообіцяла Оля.

У її душі оселилася маленька надія: якщо мама усвідомила все, можливо, і з Андрієм помиряться?

About the author