Віра весь день думала, як сказати Михайлу, що батьки хочуть його побачити. – Михайле, мама хоче з тобою познайомитися, – нерішуче почала вона. Михайло раптом задумався і якось аж спохмурнів. – Віро, я не проти, – нарешті сказав він. – Коли мені приходити? Віри аж видихнула з полегшенням. Настав день знайомства. Мама Віри приготувалася на славу. Цілий день вона крутилася на кухні. Стіл ломився від домашніх наїдків і смаколиків. Батько одягнув новий костюм, а мама нову сукню. І ось нарешті почувся стукіт у двері. Батьки разом пішли в коридор. Вони відкрили двері й ахнули

Поїзд набирав швидкість і забирав Віру далеко від рідних місць.

Її мама все стояла на пероні і дивилася в далину поїзду, що відʼїжджав.

Він виносив її Вірочку в нове життя, життя сповнене надій та щастя…

Батько підійшов до матері:

-Ходімо, люба додому. Що стояти, поїхала донька, і сльози витри, що сусіди подумають?

Маленький перон спорожнів, і життя знову потекло своїм життям.

Станція була у маленькому селі, з якого майже вся молодь виїхала у місто.

А раніше в селі було більше двохсот дворів, і в кожному дворі корова, поросятко, кури та гусей взагалі не рахували!

Була велика школа, дитячий садок, млин, олійниця. Майже всі сільські дядьки працювали там.

Була також своя молочна ферма.

Але поступово, якось все стало занепадати, закрився млин, олійниця. Чоловіки подалися у місто. Приїжджали тільки на вихідні, а деякі хіба раз на місяць.

Хлопці росла без чоловічого виховання. Матусі працювали хто на фермі, а хто в полі.

Так росла й Віра. Тато її став далекобійником, коли їй було неповних 13 років, а мама цілий день у полі. Віра була в домі одна. Чим вона займалася, мама толком і не знала.

Поруч з будинком був великий сад і город. Віра разом із мамою з ранніх років працювала на городі.

Коли батько приїжджав – це було свято. Він привозив подарунки, було весело.

Віра почувала себе захищеною, коли тато й мама були разом.

Школу Вірочка закінчила добре, на сімейній раді вони вирішували, що робити і як бути.

-Вірі треба в місто їхати, нехай на лікарку вчиться, свій лікар у хаті завжди знадобиться, – казав батько.

-А як же я? Зовсім одна залишаюся, – казала мати. – Ти в рейс, а як раптом, щось станеться?

Останнім часом мама була слаба. Із польової бригади довелося піти, працювала прибиральницею.

Вирішили хай Віра рік вдома ще побуде, а там видно буде.

Довелося Вірі замість матері йти працювати в поле.

Вона ніколи не скаржилася, хоча робота й була важка. Збирати урожай важко.

Щоправда, допомагали молоді хлопці-заробітчани з міста. Вони приїжджали на все літо й осінь.

З Михайлом Віра вона познайомилася саме там, на полі. Він її одразу помітив.

Дівчина з товстою, русявою косою, тонким станом спритно збирала помідори у відро.

-Дівчино, вам допомогти?! Мене Михайло звуть, а вас як? – сказав хлопець і взяв її відро з рук.

-А ви всім дівчатам допомагатимете? – кокетливо спитала Віра.

Михайло зніяковів і подумав:

-Так, дівчина вогонь, треба познайомитися.

Віра швидко пройшла свою смугу на полі. Михайло плентався, десь там далеко. Вона взяла відро й пішла допомагати йому.

-Не треба, я сам впораюся, – запручався він.

-Ви мені допомагали, от і відстали, тепер моя черга вам допомогти.

Разом вони швидко доробили роботу.

Увечері були танці в клубі. Весь вечір Михайло танцював із Вірою. Місцеві побачили, як гарно він веде Віру в танці,

-Добре, коли хлопець танцювати вміє, – підкручуючи вус сказав Семенович.

У клубі була не лише молодь, а й місцеві дівчата, хлопці і старші люди.

-Ану, Семенович, згадай молодість, покажи, як наші танцюють не гірше за міських, – лукаво говорила Марина Марківна.

Вальс закрутив їх у танці. Семенович танцював витончено, ще по-старому, торкаючись спини дами одним пальцем. Усі аплодували.

-Ходімо погуляємо, – запропонував Михайло.

Вони вийшли з клубу. Порожні вулиці, згаслі вікна будинків, тиша. Молоді попрямували до річки.

Майже три місяці вони працювали разом, вечорами пропадали у клубі на танцях, потім ішли гуляти.

Коли Віра повернулася додому пізніше, аніж звичайно, мама зустрічала її біля хвіртки:

-Ти познайомила б нас з твоїм залицяльником? А то що люди скажуть?

-Добре мамо, познайомлю.

Віра весь день думала, як сказати Михайлу, що батьки хочуть з ним познайомитися.

-Михайле, мама хоче з тобою познайомитися, – нерішуче почала вона. – Ти не проти?

Михайло раптом задумався і якось спохмурнів.

-Віро, я не проти, – нарешті сказав він. – Коли мені приходити?

Віри аж видихнула з полегшенням.

Настав день знайомства. Мама Віри приготувалася на славу. Цілий день вона крутилася на кухні. Стіл ломився від різноманітних домашніх наїдків і смаколиків.

Батько одягнув новий костюм, а мама нову сукню.

І ось нарешті почувся стукіт у двері. Батьки разом пішли в коридор. Вони відкрили двері й ахнули.

Мишко прийшов з букетом польових ромашок для мами і чимось у пакеті для тата. Він був гарно вдягнений, в білій сорочці.

-Оце так наречений, – аж посміхнувся батько.

Батьки всі ставили йому питання про його сім’ю, де навчається, ким буде після інституту?

Михайло спокійно розповідав усе батькам Віри, розуміючи, що для них це важливо.

Тепер він приходив до будинку Віри, і за згодою батьків вони йшли гуляти. По селу бабусі шепотілися:

-Ох, вивезе Вірку міський з села…

Сусідка Марія, яка завжди робила уїдливі зауваження, навпаки схвалила це.

-Може, їй пощастить. Краще, аніж мені, – вона змахнула сльозу.

Віра була на сьомому небі від щастя, вона закохалася в цього міського хлопця, мабуть, і вона йому подобалася.

Робота в них добігала кінця. Влаштували прощальний вечір, нагороджували кращих працівників, потім була вечеря й танці.

Було видно, що Михайло переживав. Йому було неприємно розлучатися з Вірою. Але одружуватися було рано, а просто так її батьки не відпустять. Він прийшов до батьків сам без Віри.

-Скажу прямо, мені ще вчитися два роки, живу з батьками, мені одружуватися рано, та й Вірі теж. Але її втрачати не хочу. Як мені бути?

Батьки мовчали, що йому порадити? Це їхня дочка, як вона буде потім, якщо вони розбіжаться? Що люди скажуть у селі.

-Нехай Віра сама вирішує, це її життя. Забороняти не можемо, може, це доля, – відповів батько.

Після розмови з батьками Віра довго думала, майже три дні, потім винесла свій вердикт:

-Я люблю його і хочу бути з ним!

Через тиждень батько сам купив їй квиток на поїзд.

-Їдь доню, може тобі пощастить в цьому житті…

Коли поїзд сповільнював хід і зупинився на пероні вокзалу, вона побачила Михайла з шикарним букетом квітів.

Він стояв на пероні й махав їй рукою, весело посміхаючись…

…І все в них склалося добре. Батьки Михайла добре прийняли Віру. Невдовзі познайомилися зі сватами – їздили всі разом в село.

А через рік молоді вирішили одружитися. Їхнє кохання таки пройшло перевірку часом…

About the author