– Віро, а приходьте до нас з Анатолієм, якось у гості! – говорила Олена подрузі. – Як колись посидимо, у лото пограємо. Я приготую щось смачненьке, та по ігристому візьмемо, за нас, за дітей та онуків! До нас, до речі, онук скоро в гості приїде, Іванко, вже п’ятнадцять йому. – А що, дякую за запрошення, – сказала Віра. – Ми прийдемо. І Валю, внучку нашу, візьмемо. Валі теж п’ятнадцять. – Віро, слухай, а це ти що таке зараз сказала?! Мені здалося, чи що? Віра застигла від здивування

-Павлику, Оленко, привіт!

Оленка озирнулася – по доріжці їхнього старого парку до них, посміхаючись, бігла пані в пальто і шапочці.

-Оленко, привіт дорогенька! Скільки років! Що ти так здивована, чи не впізнала мене? А я теж дивлюсь – ти, чи не ти. Толя мені каже, подивися ну це ж Павлик точно. Він за чоловіком і тебе потім впізнав! А ти добре виглядаєш, струнка, спортивна, та й які наші роки так Оленко?

-Ой, Віро, привіт, а я одразу й не зрозуміла, що це ти. А ти то яка стала… шикарна. А Толя твій, де?

-Та він же стоїть. Ти ж знаєш його – мовчун, тихоня, – То-оля, ану йди сюди, ти мав рацію, це Оленочка з Павликом!

-Віра, і справді, скільки ж ми не бачилися? Як ти, як діти?

-Та все гаразд, ось бачиш ми вже на пенсії з моїм Толею. Круги парком намотуємо, десять тисяч кроків, зараз усі так ходять.

Толя у мене молодець, не сумує, навіть підробляє. Як і раніше, з компʼютерами возиться. Ремонтує залізо, плати якісь, я не дуже розбираюся. Але дедалі більше старі. А ти як? Ви тоді поїхали – і все, з кінцями. Мабуть, уже років двадцять минуло?

-Та більше, напевно. Ми ж цю квартиру здавали, а самі у матері Павлика жили. У них свій будинок за містом, сад великий, городи. На ті часи це велика підмога була. Спочатку, як усі, виживали, а потім діда не стало, а ми з матір’ю так і залишилися там, поки вона жива була. Хоча вже й заробляли нормально.

А тут вирішили в місто повернутися. Будинок той тепер вся наша велика родина як дачу використовує. Доньки туди із чоловіками, з дітьми на вихідні приїжджають.

Шашлики смажать, відпочивають, шум, гам. Ось ми і вирішили пожити в місті з усіма зручностями вдвох. А туди їздити під настрій. Нам уже й тиші іноді хочеться, від шуму і гаму втомилися. Ми теж на пенсію вийшли. Віро, а ти пам’ятаєш, як дівчата наші в музичній вчилися? Концерти були. Оце часи були! Молоді ми були, про найкраще життя мріяли. У гості ходили один до одного.

-Та звичайно пам’ятаю, Оленко!

-До речі, Віро, ти так і не сказала, як твої? Як Оленка, як Владик? Вже й онуки у вас є, мабуть, так Віро?

-Та не кажи, Оленко, не те слово! В Оленки син, Максимчик. Дванадцять йому вже. А у Влада… Слухай, завдяки тобі, до речі. Пам’ятаєш, як ти до нас якось зайшла, Влад похмурий сидів. З дівчинкою своєю посварився, вони зі школи ще дружили. Татко її балував Ірочку свою, от і розбалував доньку. Вчитися вона не хотіла. Їй тільки клуби, гулянки подавай, та всякі розваги тільки й були потрібні.

А Владислав у нас уже тоді був серйозний хлопець. В інституті навчався, а Іра його вбік тягнула.

От і посварилися вони, переживав він тоді дуже. Але сам так вирішив, куди проти такого крутого тата підеш, з золотим ланцюгом у палець завтовшки. Там інші були пріоритети…

І ось сидить він, сумний, ще й зуб занив йому, а ти…

-Та пам’ятаю я, Віро, хлопець він у тебе дуже добрий, зібраний, шанобливий. А тут засумував зовсім. Я йому ще пам’ятаю навіть лікаря порадила. Молода зовсім дівчина, а рука легка. Лікує чудово. Енергетика видно така хороша, добра, людей любить та шкодує. Не кожному це дано. І що це я про неї раптом згадала? Чи вилікувала вона Влада твого?

-Правильно згадала! Ще й як вилікувала! Надійка досі Влада лікує, а він і не відмовляється! Гарну ти нам, Оленко, лікарку засватала я тобі скажу. Вона правда на два роки за нашого Владика старша. Але це виявилося нічого. Загалом, ходив Влад, ходив до неї зуби лікувати та й доходився! Закохала Надя його, і слава Богові! У них двоє дітей, великі вже. І це ж яке щастя, що вони зустрілися. Надя для Влада – просто друга половинка. Навіть уявити не можу, як було б, якби ти його тоді зуби лікувати не направила.

-Віра, а приходьте до нас з Анатолієм, як-небудь у гості. Як раніше посидимо, у лото пограємо. Я приготую щось смачне, та по ігристому, за нас, за дітей та онуків. Так Павлику? До нас, до речі, онук скоро в гості приїде, Іванко, вже п’ятнадцять йому. Це старший Поліни, у неї ще дочка Мар’яна. Іванко наш здоровенний, вище Павлика. Він і плаванням займається. Фізика та математика на п’ятірки. І взагалі, він хороший хлопець. А у молодшої, у Катрусі, доньки близнюки.

-П’ятнадцять Іванкові кажеш, так Оленко? А що, дякую за запрошення. Ми прийдемо до вас у гості, із задоволенням прийдемо. Так Толя? І Валю, онучку нашу, із собою візьмемо. Валі теж п’ятнадцять. Вона на скрипці у нас грає, виступає вже на конкурсах. Три мови знає. А господиня яка! Перша бабусина помічниця.

-Віро, слухай, а це що зараз було? Мені здалося, чи ми своїх онуків розхвалюємо… чи сватаємо?

Віра застигла від здивування.

-А що тут поганого, Оленко? На прикладі мого Владика я думаю, що це дуже правильно, наших дітей та онуків знайомити. А не чекати, доки вони самі невідомо з ким познайомляться. Звичайно, це випадково, але все ж таки, а раптом… Може і породичаємося? Та я жартую, Оленко!

Хоча, гадаю, не даремно ж наші прадіди дітей своїх завжди знайомили. Добра це традиція, як думаєш, Оленко?

І Віра й Олена розуміюче переглянулися і весело засміялися.

-Ну гаразд, Оленко, Павлику, до зустрічі, зідзвонимося, – і Віра і Толя гордовито пішли далі намотувати кола по доріжці в парку.

-Бувайте, до зустрічі, – відповіли Олена та Павлик.

І теж пішли далі гуляти парком. Приємно ж, зустріти старих друзів, з якими є що згадати й іноді можна зустрітись і посидіти, як раніше…

About the author