Володимир встав рано й поїхав у своє рідне село. Добре що майже одразу за містом воно, їхати недалеко. Будинок бабусі правда давно проданий. Але він тільки на один день, просто відпочити. Бутербродів він зробив холостяцьких. З сиром і з ковбасою копченою. Чай у термосі взяв, цукерок. Доїхав Володимир швидко. Машину на узбіччі поставив, рюкзак на плече і в ліс. Дістав бутерброди, термос. – Володя! Володя, ти куди подівся? – раптом почув він. – Я ж тобі сказала одному до річки не ходити! Володимир мало не поперхнувся від несподіванки

-Ні, далі так жити неможливо! – Володимир Іванович різко поклав ручку із золотим пером на стіл і витер піт з чола.

Незважаючи на кондиціонер, йому було жарко.

У костюмі, у краватці у літню спеку! А що поробиш, дрес-код.

А він начальник відділу в адміністрації міста. Зустрічі, розмови, обіцянки, наради. Справа звичайно потрібна, але не його це все! Даремно він погодився…

Так, треба йому на свій завод повертатися, хлопці й досі кличуть.

Знову на посаду начальника зміни, з якої він пішов.

Там жива робота, своя, зрозуміла. І люди прості. Ось це для нього – Володьки!

А то бачте – Володимир Іванович! І краватка ця…

Володимир Іванович послабив вузол краватки, взяв чистий аркуш паперу і розгонистим почерком написав заяву на відпустку аж на два тижні.

З наступним звільненням…

Його навіть не тримали. Чоловік він хороший, розумний, але нехитрий, добрий занадто.

Є на це місце в адміністрації й більш підходящі кандидатури.

Вранці Володимир заскочив на завод. На прохідній йому хлопці знайомі руку тиснуть:

-Володька, повернувся чи що?!

Видихнув, як же ж на душі добре стало:

-Повернувся…

Начальник цеху, Микола Миколайович, обійняв його:

-Молодець, хлопче. Чекав я тебе, знав, що не там твоє місце.

-Ну, спробувати треба було, – ніяково розвів руками Володимир.

-Ну та годі тобі, йдемо у відділ кадрів, вирішимо, що і як, – поплескав його по плечу начальник цеху.

Вирішили, що він відпустку відгуляє, документи на руки отримає, й одразу до роботи. Поки що на ту ж посаду, на начальника зміни.

-А там і видно буде, – багатозначно підняв брови Микола Миколайович. – У мене вже й пенсія на горизонті, треба собі гідну зміну готувати.

Вийшов Володя з прохідною з легкою душею. Вірне він ухвалив рішення.

Тільки ось особисте життя в нього ніяк не налагодиться.

З Мариною все ніби до весілля йшло, та розладналися стосунки.

Адже вона його тоді вмовила роботу поміняти.

Непрестижно, бачите, на заводі працювати. Під себе його підлаштувати хотіла.

Щоб у костюмах та краватках на чистій роботі кар’єру робив.

Хоча у Володі й на заводі зарплата дуже хороша була.

А з Мариною що далі, то гірше. Черевики мають бути італійські. Костюми модні. Годинник, ручка із золотим пером! Обов’язково брендові. І друзі багаті, потрібні…

Ні, не його це. Майже до сорока років Володимир дожив, поки нарешті себе пізнав і зрозумів. Тільки сім’ї в нього немає, не знайшов під себе…

На ранок у простому одязі сів Володимир за кермо. До села, де дитинство він провів, вирішив поїхати.

У річці тієї скупатися, по селі пройтися, згадати, як у бабусі бував.

Добре що майже одразу за містом воно, їхати недалеко.

Будинок бабусі правда проданий давно. Але він тільки на один день, так, абстрагуватися, і сил почерпнути в рідних місцях.

Бутербродів зробив холостяцьких. З сиром і з ковбасою копченою. Чай у термосі взяв, цукерок. Усміхнувся:

-Як хлопець у похід зібрався!

Доїхав Володимир швидко. Машину на узбіччі поставив рюкзак на плече і в ліс.

Давно ж він тут не був.

Начебто все й таке ж, як раніше, і чуже. Краєм лісу пройшов до річки.

А містки ті самі, треба ж. Сів, роззувся, ноги у воду спустив. Благодать.

Бутерброди дістав, термос, апетит то він нагуляв вже. І відчув себе молодим хлопом.

Як тоді, в дитинстві, коли вони з хлопцями, взявши з дому хто що зміг, сиділи тут, їли хліб, ногами в річці бовтали.

А потім мама кликала його додому. Батька у Володьки ніколи не було. Мама одна його виховувала, і бабуся з дідом…

-Володя! Володя, ти куди подівся? Я ж тобі сказала одному до річки не ходити!

Володя мало не поперхнувся від несподіванки, хотів крикнути спочатку – тут я. Потім зрозумів – не його це кличуть. Біля річки хлопчик кидав у воду камінці:

-Мамо, та я тут, тільки підійшов.

-Володю, йди додому, – мама хлопчика подивилася на Володимира. – Здрастуйте.

-Здрастуйте, – а сам подумав, ну так, у селі всі вітаються, і зі знайомими, і з чужими.

-А я вас пам’ятаю, ви бабусі Олі внук, так? – вона посміхнулася привітно.

Молоденька, дівчинка ще зовсім.

-Ви до когось приїхали?

-Ні, так просто.

-Ви ж будинок свій продали, він поряд із нашим. Я Олена, молодша дочка тітки Тані, може пам’ятаєте? А ви, Володя, так?

-Так. Тітку я пам’ятаю, а ось вас, – він мимоволі посміхнувся, таке в неї кумедне обличчя. – Вас не пам’ятаю.

-Та я, як мій Володя тоді була, мала ще, – вона засміялася. – Зайдете до нас? Мама буде рада. Вона бабусю Олю часто згадує.

-Не знаю навіть, незручно, а Володя? – він обернувся до хлопця. – Як думаєш, мабуть, тато твій незадоволений буде, якщо дядько чужий прийде?

-Ні, не буде, – впевнено сказав Володя. – У нас тата немає, адже вони не всім дістаються, не вистачає на всіх їх. Бабуся мені так сказала.

-Ой, Володю, ну що ти кажеш, – знову засміялася Олена.

-А й справді, можна я зайду? Чаю мало з собою взяв, не напився, – Володимир підморгнув Володі. – Можна?

Тітка Таня, побачивши Володю, спочатку не впізнала. Потім зраділа, заметушилась!

-Який ти, Володю! Ох, шкода баба Оля не бачить…

А коли його зовсім розморило від домашніх пирогів та чаю з м’ятою, запропонувала несподівано:

-Хочеш, залишайся. Якщо нікуди не поспішаєш, погостюй в нас. Будинок великий, багато місця. Ольги ж дім уже не твій тепер, то ти в нас залишайся, не чужі ж.

Він спершу похитав головою для пристойності, подивився на Володю, на Олю, і сам для себе несподівано погодився:

-Дякую, тітко Таня. Я перший день у відпустці. Надихався тут свіжого повітря, спати хочу, сил немає їхати. Дякую, я до завтра. Висплюсь і поїду.

Але завтра Володя захотів з ним піти на річку. А потім і Володя зрозумів, що не хоче від них їхати. Зовсім не хоче. Олена сміялася і весело дивилася йому у вічі. І коли він через тиждень сказав їй, що вона йому дуже подобається, вона раптом несподівано видала:

-Ти не повіриш Володю, адже я тоді закохана в тебе була по вуха. Мені шість років було, а тобі не знаю, ти вже у старших класах був. На гойдалках мене гойдав ти одного разу.

Тут гойдалки біля річки стояли, пам’ятаєш? Мені страшно було, але я просила – сильніше гойдай, ще, ще! Ти ще сказав – бач, відчайдушна яка. І пішов із хлопцями. І більше ти до бабусі на літо не приїжджав!

І Володя згадав. Точно, ось вони, ці очі, сміються, задерикуваті, щасливі. Ось те, що він шукав, і ніяк не міг знайти…

…Володю у перший клас проводжав Володимир. Він вів його за руку і бачив, як гордо той іде, ніби всім своїм виглядом хоче сказати:

-Дивіться, мене тато у школу проводжає! Мені також тато дістався, ось такі ми з ним мужики!

Володя від цього сам був щасливий. Ще б пак, адже він без батька виріс, знає що таке – мрія, щоб у тебе теж був тато.

А Оленка його кохана була у пологовому будинку. Чекали дівчинку, ось-ось. Володя від цього весь був на нервах.

Все в його житті пішло по новому, та ще й так складно, тепер саме так, як йому тільки мріялося!

Нещодавно Володю призначили начальником цеху. І робота до душі, подобається, та й зарплата буде більшою.

Тепер їх вже майже четверо, його холостяцька квартирка зовсім замала. На нову квартиру треба буде збирати.

Як добре, що він тоді вирішив почати все спочатку!

About the author