Зіна сиділа на лавці біля під’їзду. Раптом двері будунку відкрилися, і з під’їзду вийшла сусідка Зіни Лариса. Дівчина вийшла не сама, а з дитиною на руках. – Дивно, наче дітей у Лариси не було, – подумала Зіна. Через хвилину Лариса підійшла до Зіни. – Доброго дня, бабо Зіна! – привіталася Лариса. – Доброго дня, доню! – відповіла Зіна. – Я навіть не знаю як сказати, – раптом почала Лариса. – У мене до вас є одне прохання! Зіна здивовано дивилася на сусідку, нічого не розуміючи

– Доброго дня, бабо Зіна! – привіталася Лариса, зустрівши свою сусідку в під’їзді.

– Доброго дня, доню! Я знову всю ніч не спала! Як це важко, – пожалілася Зіна сусідці.

Лариса кивнула з роздратуванням та вийшла з під’їзду. Бабуся Зіна жила на першому поверсі і негласно була в їхньому під’їзді за консьєржа. Майже завжди двері до її квартири були відчинені. Вранці вона проводила мешканців, які поспішали хто на роботу, хто до школи чи інституту. Увечері також зустрічала всіх. Коли вхідні двері з дзвоном зачинялися за мешканцем, баба Зіна виглядала зі своєї квартирки і намагалася вести бесіду, принагідно розповідаючи, що показували по телевізору та останні новини від сусідів. Хтось підтримував розмову, а хтось, як Лариса, намагався якнайшвидше піти.

Але найдивовижніше було те, як вона була одягнена. Баба Марія завжди носила гарні  сукні, їх було в неї небагато, але видно було, що вона ставилася до них дбайливо. Часто поверх цих суконь був одягнений білий накрохмалений комірець. Якщо вона виходила в магазин, то влітку постійним атрибутом був капелюшок та червоний браслет на правій руці з коралів.

– Ну, і що я можу зробити? Нічого не робить цілими днями, от і не спить потім, – думала Лариса по дорозі на роботу.

Увечері, по дорозі додому, їй потрібно було зайти в магазин і закупити продуктів. Її сестра з чоловіком та маленькою донькою мали приїхати у відпустку, і Лариса хотіла приготувати їм смачний стіл.

Лариса була молодша за свою сестру, незаміжня і тільки закінчила інститут. Нещодавно знайшла свою першу роботу. Вона переїхала в цей будинок у квартиру татової тітоньки, яка поїхала жити у село, а своїх дітей не мала. Сестра ж Лариси жила з чоловіком далеко, але часто приїжджала відвідати сестричку. Батьки їх теж жили в селі.

Нарешті приїхали родичі. Вперше Лариса побачила свою племінницю. Вона виявилася такою крихітною, їй виповнилося 4 місяці. Лариса довго розглядала довгі вії і пухкі долоні малюка і розчулювалася.

Але першої ж ночі племінниця видала тітці свій перший концерт. І як не намагалася заспокоїти її сестра Лариси, нічого не допомагало. Напевно, дитина втомилася після довгої дороги, а може, незвична обстановка далася в знаки, але поспати ні сестрі з чоловіком, ні Ларисі тієї ночі так і не вдалося.

Добре, що наступного дня був вихідним. Вранці Лариса вирішила прогулятися парком, щоб хоч якось прийти до тями після безсонної ночі і запропонувала сестрі забрати племінницю з собою.

Лариса вийшла з дому з племінницею і вирішила дати круг навколо подвір’я – раптом маля не засне і знову почне плакати. Досвіду то у Лариси з дітьми не було, але дуже вже хотілося зрозуміти.

І тут на ранкову прогулянку вийшла баба Зіна. Мабуть, далася взнаки втома після безсонної ночі, але Лариса вперше не стала відмахуватися від сусідки, вислухала її переживання з приводу того, що вона не спала всю ніч.

– І я не спала сьогодні, – Лариса кивнула у бік племінниці.

– Ох, дитинко, не спати через дитину – це ж щастя. Добра справа. Я теж колись не спала через синочка. А тепер де він, я й не знаю.

І баба Зіна розповіла Ларисі свою історію. Колись вони з чоловіком побралися та заїхали до цього будинку. Тоді він був ще зовсім свіжим, тільки збудованим, одним із найвищих у місті. Чоловік працював науковим співробітником, а вона – Зіна, була швачкою. Починала свій трудовий шлях в ательє підмайстром, а потім швидко доросла до кравчині, до якої стали вишиковуватися черги з жінок різного віку.

Зіна шила швидко та спритно, і навіть коли завагітніла, продовжувала роботу до останнього. Потім у них із чоловіком народився син. Вона почала приймати клієнток вдома, вони ставали в чергу, просили пошити їм вбрання. Тому ночами, коли дитина засинала, вона відшивала замовлення.

Так пройшло все її життя, у роботі, поряд із улюбленою родиною.

– Але десь я певно щось проґавила. Син мій виріс, поїхав навчатися до столиці, потім працювати покликали його закордон. Після цього він жодного разу до мене не приїжджав. Дзвонить іноді раз на місяць, а свій телефон не дає. Батька його, мого чоловіка, не стало кілька років тому, і тепер я залишилася сама. Лежу ночами, не сплю і думаю, де мій син, як там мої онуки, я їх тільки на фотографії та бачила, – голос старенької затремтів.

Лариса важко видихнула. Як часто ми нічого не знаємо про людей, робимо свої поспішні висновки. Адже живе поруч людина – це ціла загадка, всесвіт, зі своїми переживаннями, історіями, злетами і падіннями.

– Зараз вже й клієнтів у мене не залишилося, руки не слухаються, але іноді для себе ось пошию сукню, піду в ній в магазин, більше йти особливо нема куди.

– А можете мене навчити шити? – Раптом запитала Лариса. Шити вона не вміла, скільки у школі її не вчили, нічого не виходило, зазвичай мама робила за неї всі домашні завдання з праці.

– Тебе, шити? – У баби Зіни з’явилася посмішка на обличчі. Лариса начебто ніколи її усміхненою і не бачила.

– Так, тільки в мене машинки немає, але для такої справи готова купити. Якщо, звичайно, у вас буде час.

Тут обидві жінки обернулися – почувши кректання і плач племінниці Лариси.

– Зголодніла, треба до мами її везти.

– Добре, бабо Зіна, тоді чекаю від вас розклад наших занять!

Лариса, окрилена цією бесідою з сусідкою, легко злетіла вгору сходами.

Баба Зіна сіла на лавочку і замріяно посміхнулася – у ній знову заграло життя.

Вона міцно спала сьогодні вночі.

About the author